Настане день, - і Ти мене забудеш.
Теплом Твоїм заволодіє інший…
А я про це
нічого знать не буду,
занурившись у мрії,
в книги,
в вірші.
Перебирати буду радості – печалі,
і всі слова,
промовлені Тобою…
Настане день…
І буде він звичайним –
та тільки в ньому станеш Ти чужою.
Веселою! Розумною!
Зорею,
що зігріває Душу почуттями!
Та тільки не тією…
Не моєю,
яку я знав,
яку кохав безтямно!
Не Їжачком колючим і ласкавим,
не Амазонкою тендітною на вишні,
освячену і квітами і травами…
А кимось іншим…
Зовсім–зовсім іншим.
Спочатку я, звичайно, не повірю:
Чутками все назву…
Три рази стукну…
Та потім буде шок…
Печаль…
Зневіра…
А потім – Порожнеча...
Потім – Мука…
Я вовком стану вити,
скиглить звіром…
Як недострілений,
з ума зійду від болю…
Перегорю весь.
Захолону.
Занімію.
Прощу…
І відпущу з Душі на волю.
І стане танути Твій образ променевий,
як ранішні тумани над землею…
І лиш на фотографіях серпневих
залишися Ти рідною,
моєю…
І лиш мені Ти будеш посміхатись,
тим таємничим усміхом Джоконди.
І лиш для мене будеш залишатись,
такою…
А для іншого – ніколи!..
З ним поряд буде тільки лиш подоба
Земного Ангела
з того чудного літа…
А Сутність істинна Твоя,
твоя Природа
в моїй Душі
зі мною буде жити…
І стануть місяці спливать,
за ними роки.
І стану я старіти і мудріти.
А Ти в Душі залишишся такою,
такою,
як була тим дивним літом…
Прийде той день…
Чи вітряний, чи теплий…
Кудись спішити вічно будуть люди.
І небеса не упадуть на землю,
В той сірий день,
коли мене забудеш…
24 серпня –10 вересня 2001 р.
Київ