МАТИ
Надвечір вийшла до воріт,
Зіперлась втомно на цямрину.
Журливо дивиться у світ,
А серце шепче: „Сину, сину...”
До неї тягнуться квітки,
Мов співчувають у скорботі.
Вплелись у коси всі роки,
Змарніли рученьки в роботі.
Стоїть, як доля, як земля,
Якій судилось відстраждати.
Синочка жде свого здаля
В надії вічній сива мати.