Из книги "юрiйзавадскiй", 2006 ©
источник: http://www.yuryzavadsky.com/yuryzavadsky2006.html
Что-то во мне продолжается.
Уничтоженная юность,
Расстрелянный воздух.
И больная предательством Родина,
И разбитые границы разума.
Щось в мені продовжується.
Знищена юність,
Розстріляне повітря.
І хвора зрадою Вітчизна,
І розбиті кордони розуму.
О чём я думал,
Когда грыз ногти,
А пожелтевший листок,
Который прилип к моей куртке,
Внезапно сорвался и повис над улицей,
Как моя смерть,
Я смотрел на него,
Уменьшаясь,
Снизу вверх?
Що я думав,
Коли гриз нігті,
А пожовклий листок,
Що прилип до куртки,
Раптом відірвався і завис над вулицею,
Як моя смерть,
Я дивився на нього,
Меншаючи,
Дивився догори?
Длинное вступление,
Пригородный автобус приближается к городу,
Конспекты разговоров и впечатления от зимней дороги,
Несколько историй от знакомого журналиста,
Случайность во всём,
Недавно хоронили поэта,
Наливали водку в стакан,
«Пусть там хорошо ему будет»,
Стакан лопнул, как автомобильное стекло,
Похороны чьей-то жены,
У тёщи выпала свечка,
Вспыхнули венки,
Выбивали окна,
Выбрасывали всё во двор,
Труп не сгорел,
Вся комната чёрная,
Дочка шести лет…
Довгий вступ,
Приїзд до міста приміським автобусом,
Конспекти розмов і враження від зимової дороги,
Декілька історій від знайомого журналіста,
Випадковість в всьому,
Нещодавно ховали поета,
Наливали в шклянку горівку,
Казали, хай йому там буде добре,
Шклянка трісла, як автомобільна шиба,
Похорон чиєїсь дружини,
В тещі впала свічка,
Зайнялися вінки,
Вибивали вікна,
Викидали все надвір,
Труп не згорів,
Вся кімната чорна,
Донька шести років...
Говори что-нибудь,
Камень в руке,
Как можно в это поверить,
Я очень тебя люблю,
Незнакомый мой человек,
Всё, что необходимо,
Священники.
Говори щось,
Камінь в руці,
Як можна в це вірити,
Я дуже тебе люблю,
Незнайомий чоловік,
Все необхідне,
Священики.
Имею ввиду себя, свои пальцы,
И твою маленькую ладонь, которая держит зонтик,
Дождя уже нет, улица высохла,
А в белой маршрутке ни стёкол нет, ни людей,
Только шофёр со сведённой ногой,
И ещё автомобиль, раздавленный этой маршруткой,
Его марку узнать уже невозможно,
Стоит среди улицы,
А на обочине кровавые тряпки и вата,
Одноразовые стаканы,
И моя обувь, штаны вместе с застёгнутой курткой,
Очки, я ещё могу держать зонтик,
Могу спрятать ладони в карманы,
Я сейчас тебя увижу, имея ввиду себя,
Когда я стою на твоём пороге,
Без зонтика, с белыми ладонями,
И с украинской речью во рту.
Маю на увазі себе, свої пальці,
І твою маленьку долоню, що тримає парасолю,
Дощу вже нема, вулиця висохла,
А біла маршрутка без шиб і людей,
З шофером, що налягає на ногу,
І ще одне авто, розчавлене тією маршруткою,
Його марку впізнати вже неможливо,
Стоять посеред вулиці,
А на узбіччі скривавлене шмаття і вата,
Одноразові шклянки,
І мої капці, штани, защіпнута куртка,
Окуляри, я можу тримати парасолю,
Можу сховати долоні до кишень,
Я зараз тебе побачу, маю на увазі себе,
Коли стою на твоєму порозі,
Без парасолі, з білими долонями,
І українською мовою в роті.
Семя забытого ветра —
Семя моего народа,
Которое упало в землю.
Проклинаю день твоего рождения,
Моя Отчизна
От слов политиканов
И чужих рублей.
Ощущать свои пальцы, которые способны убить,
Или свои ноги, способные убегать?
Мою любовь раздирают
Чужие.
Якогось забутого вітру насіння –
Насіння мого народу,
Що впало в землю.
Проклинаю той день, коли народилась
Моя Вітчизна
Зі слів політиканів
І чужих грошей.
Відчути свої пальці, що здатні вбити,
Чи свої ноги, що здатні втекти?
Мою любов роздирають
Чужинці.
«Андрей,» кричит парень под общежитием.
Он бросает снежки в окно,
А второй стоит рядом и курит.
Андрей не отвечает.
Тогда они оба начинают бросать снежки в окно.
Окно высоко и мало что до него долетает.
«Андрей,» ещё раз выкрикивает первый.
Ещё немного постояв, они отправляются прочь.
"Андрій," кричить хлопчина під гуртожитком.
Він кидає сніжки в вікно,
А інший стоїть поряд і курить.
Андрій не дається чути.
Тоді вони обоє починають кидати сніжками.
Вікно високо і мало що далітає до нього.
"Андрій," ще раз вигукує перший.
Трохи постоявши, вони забираються геть.
Девочка
С красным пакетом
Старательно обходит лужи.
Тает снег.
Дівчинка
З червоним пакетом
Намагається обминати калюжі.
Тане сніг.
Не смотря ни на что — утро,
Ни следа на дороге, птицы в деревьях,
Вчерашний дождь, как боль над глазами.
Может быть, кто-нибудь откроет ворота,
Выкатит на дорогу подводу,
Выведет коней и станет побеседовать с соседом.
Открытые двери, сквозняк в висках,
После утра — ничего, словно пустая ладонь.
Попри все – ранок,
По дорозі ні сліду, птахи в деревах,
Вранішній дощ, як біль над очима.
Може, хтось відкриє браму,
Викотить на дорогу фіру,
Виведе коней і стане до розмови з сусідом.
Відкриті двері, протяг по скронях,
Після ранку – нічого, ніби порожня долоня.
Отцу
Открываю ему ладонь,
Как окно, а там свет,
Как кровь, а там сила,
Как тепло, а там Родина,
Как морщинка.
Татові
Відкриваю йому долоню,
Як вікно, а там світло,
Як кров, а там сила,
Як теплота, а там Вітчизна,
Як зморшка.
Всё противоестественно:
Неожиданные потери,
Когда возвратился домой,
А дома не стало,
Когда подвернул себе ногу на щебне,
А некого было позвать,
Когда стук поезда из-за реки…
Мы прислушивались к шороху,
Но ничего не менялось,
А казалось, будто от этого можно избавиться…
Мусор в карманах,
Беспокойство перед экзаменом,
И твоя слеза перетекла в мою ладонь…
Все неприроднє:
Несподівані втрати,
Коли повернувся додому,
А дому не стало,
Коли скрутив собі ногу на щебені,
А не було кого покликати,
Коли стукіт потяга з-за ріки...
Ми дослухалися до шурхоту,
Але нічого не змінювалося,
А здавалось, ніби цього
Можна було позбутися...
Сміття в кишені,
І неспокій перед іспитом,
І твоя сльозина перебігла мені на долоню...
Что я способен в себе открыть? —
Необозримый покой, непостижимый лес молчания,
И только шум в вышине —
Это прозрачное прикосновение силы, в которую я не верю.
Может быть, только поэтому —
Листва закрывает бесконечное небо,
Закрывает мою свободу.
Окна одновременно взорвутся светом,
Дожди не закончатся,
А у кого-то из рук выпадет карандаш.
Що я можу в собі відкрити? –
Неозорий спокій, неосяжний ліс мовчання,
Лиш тільки шум в вишині –
Це прозорий дотик сили, в яку я не вірю.
Може, тільки через це –
Листя закриває безкінечне небо,
Закриває від мене свободу.
Вікна нараз вибухнуть світлом,
Дощі не закінчаться,
А комусь із рук випаде олівець.
Когда на озёрном дне
Видишь бесконечные поля водорослей,
Когда в иле находишь
Пустую раковину моллюска —
Волна покоя растекается
В груди.
И когда видишь собственную руку
В кристалле воды —
Это означает жизнь.
И неважно кто
В пятне солнца
Плывёт над тобой.
Коли бачиш на озерному дні
Нескінченні поля водоростей,
Коли в намулі знаходиш
Порожню мушлю молюска –
Спокій хвилею розтікається
По грудях.
І коли бачиш свою руку
В кришталі води –
Це означає життя.
І не важить хто
В плямі сонця
Пливе над тобою.
Я могу избавиться от всего, как и этим утром,
Не ложась в постель, избавился навсегда,
Как про расписанную цветами тарелку,
Висевшую на стене возле буфета,
Словно смотрел на солнце,
И потом — тёмные пятна перед глазами.
Я можу позбутися всього, як цього ранку,
Не лягаючи спати, позбувся назавжди,
І спогаду про розписану квітами миску,
Що висіла на стіні коло креденсу.
Ніби дивився на сонце,
Що потім темні плями перед очима.
Пытаясь быть счастливым,
Вдыхал осенний тяжёлый воздух,
Запах опавших листьев.
Пытаясь быть счастливым
Нырял в нарядный ворох осени.
Пытаясь быть счастливым,
Падал в чьи-то глаза.
Кому-нибудь этого хватит,
А ему нет.
Намагаючись бути щасливим,
Вдихав важке осіннє повітря,
Запахи опалого листя.
Намагаючись бути щасливим
Пірнав в барвисту купу осені.
Намагаючись бути щасливим,
Падав в чиїсь очі.
Парк перешіптувався –
Комусь цього досить,
А йому ні.
«Мы бывали здесь,» я подумал,
И коснулся ладонью
Гладкого плёса озера.
А она оторвала взгляд от воды
И спросила, «Так тебе хорошо?»
Это было уже не так, как тогда,
Ещё неделю тому назад.
Я закрыл лицо руками,
И ноги мои оторвались от земли.
"Ми тут були," я подумав,
І доторкнувся долонею
До гладкого плеса озера.
Вона ж відірвала погляд від води
І спитала, "Тобі так добре?"
Це було вже не так, як тоді,
Ще тиждень тому.
Я закрив лице руками,
І ноги мені відірвалися від землі.
Когда прекратится жизнь,
Что им скажу,
Как ребёнку ко сну?
Что наша Родина
За снегом, за боями,
За кровью солдат?
За зимней ночью?
За страхом?
Или лучше утратить себя?
В этом хаосе едва различаю
Дорогу домой.
Зачем мне глаза,
Когда дороги домой ими не вижу,
И зачем мне я,
Если не могу стать маленьким,
Как зерно?
Як обірветься світ,
Що їм скажу,
Як дитині на сон?
Що наша Вітчизна
За снігом, за боями,
За кров'ю солдатів?
За зимовою ніччю?
За страхом?
Або краще би втратив себе?
З того хаосу ледве розрізняю
Дорогу додому.
Нащо мені очі,
Як дороги додому не бачу,
І нащо мені я,
Якщо не можу стати малим,
Як зернина?
Я стоял при входе, кажется, двадцать восьмого июля,
Музей Русалки Днестровой* пах гниением.
Женщина в синей юбке руками взбалтывала воздух,
От старых книг у неё пожелтели ладони.
Разорванное тело церкви казалось гнилым яблоком,
А убаюканная в церкви книга — зерном.
*Музей Русалки Днестровой во Львове
Я стояв в одвірках, здається, двадцять восьмого липня,
Музей Русалки Дністрової* пах гнилизною.
Жінка в синій спідниці руками каламутила повітря,
Від старих книжок їй пожовкли долоні.
Розірване тіло церкви здавалося зігнилим яблуком,
А приспана в церкві книжка – зерням.
Как вырвать из этого хаоса
Ветер, выжегший глаза,
Флаги над головами пришедших,
Могилы, где спят мои предки,
Память, невыносимую память
О моей невыдуманной исключительности?
Наверное, кровь моя сохранила
Злость и ненависть.
Миротворцам в такие минуты
Нравятся боевики…
Як з того хаосу вийняти
Вітер, що випікає очі,
Прапори над головами чужинців,
Могили, де заснули мої діди,
Пам'ять, нестерпну пам'ять
Про мою непридуману відмінність?
Моя кров приховує, напевне,
Злість і ненависть.
Миротворцям в такий час
Подобаються войовники...
…которые не хотят открывать мне дверей.
Ветер колыхал штору.
Я не хотел говорить,
Я не хотел иметь паспорт,
Я не хотел быть для них другом,
Я не хотел покупать себе жизнь,
Я не хотел платить налоги,
Я всё равно жил на этой земле.
И эти люди…
...що не хочуть мені відкрити дверей.
Вітер рухав шторою.
Я не хотів говорити,
Я не хотів мати паспорта,
Я не хотів бути їм другом,
Я не хотів купувати собі життя,
Я не хотів платити податки,
Я все одно жив на цій землі.
І ті люди...
«Ради чего досыпать эту ночь,
Когда никакого продолжения
Не будет?
Тем более, потом
Каждый из них станет вести себя так,
Словно он совершил что-то большее,
Думая, что жить —
Самый большой подвиг.
И ходить по земле,
От моей крови солёной.»
"Заради чого досипати цю ніч,
Коли жодного продовження
Не буде?
То ж потім
Кожен з них буде поводитися,
Ніби він звершив щось найбільше,
Думаючи, що жити –
Найбільший подвиг.
І ходити по землі,
Від моєї крові солоній."
Приезжие
Пьют кофе
И затягиваются сигаретами
С марихуаной.
Разбивают мне голову
Смехом.
Иногда я чувствую
Как пахнет брусчатка
Их города.
Что это за камень
Шевелится в лёгких?
Кофеин? Отчуждённость? Чужбина?
Пустота,
Когда без корней и могил.
Чужинці
П'ють каву
І потягають папіроси
З маріхуаною.
Розбивають мені голову
Посмішками.
Часом я чую
Як пахне бруківка
Їхнього міста.
Що то за камінь ворушиться
В легенях?
Кофеїн? Самота? Чужина?
Порожнеча,
Коли без коренів і могил.
Метро,
Рождественское утро в селе,
Смена станций метро,
Слепящий снег и не сильный мороз,
Столпотворение людей на подземном перроне,
Короткие разговоры с соседями,
Сон в метро, в шуме и беспорядке,
Широкое окно, в котором видно только поле
И несколько домиков на горизонте…
Метро,
Різдвяний ранок в селі,
Зміна станцій метро,
Сліпучий сніг і не сильний мороз,
Згромадження людей на підземному пристанку,
Коротка розмова з сусідами,
Сон в метро, в шумі і безладі,
Широке вікно, в котрому видно лише поле
І декілька будиночків на обрії...
«Я не пойду воевать за Киев,» сказал,
Вырывая листки из блокнота.
Я думал о другом, у троллейбуса слетели рога,
Люди прилипли к окнам,
А он вырывает листки из блокнота.
«Моя Родина — Тернополь,
Франковск, Коломыя…»
Эти двое долго были вместе,
Когда же она стала ходить к харизматам,
Он сказал ей, что лучше расстаться,
Он остался один, неизвестно пожалела ли она,
Наверное, считала себя героем.
"Я не піду воювати за Київ," казав,
Вириваючи листки з записника.
Я думав про інше, тролейбусові злетіли роги,
Люди налипли на вікна,
А він виривав листки з записника.
"Моя Вітчизна – Тернопіль,
Франківськ, Коломия..."
Ці двоє довго були разом,
Коли ж вона почала ходити до харизматів,
Він їй сказав, що ліпше розійтися.
Він був сам, невідомо, чи вона шкодувала,
Напевне, мала себе за героя.
Я до сих пор не могу поверить,
Что кого-то среди нас уже нет,
И нет украинцев, и нет уже никого.
Я из-под листвы вышвыривать
Ржавые гильзы.
Простите меня, кто погиб за меня молодым,
Простите…
Я досі не можу повірити,
Що між нас вже когось нема,
І нема українців, і нема вже нікого.
Я з-під листя вишпортую
Заіржавілі гільзи.
Пробачте мені, хто загинув молодшим за мене,
Пробачте...
Когда-нибудь я найду их…
Останутся три шага по тюремному коридору,
Больше вселенной,
Больше моих представлений о смерти.
Колись я знайду їх...
Залишаться три кроки в тюремному коридорі,
Що понад всесвіт,
І понад мої надії на смерть.
Я ненавижу их!
Они словно рубят мне пальцы.
Ненавижу их удостоверения,
Их звания, должности и правила!
Хотя эта война —
Только позор.
Я ненавиджу їх!
Вони ніби відтинають мені пальці.
Ненавиджу їхні посвідчення,
І звання, і посади, і правила!
Хоч ця війна –
Тільки сором.
Сегодня, как и вчера —
Разбитые дороги.
Внутри этажей
Падает голос.
Но сегодня —
Моя злость непреодолима.
Мои братья,
Вас уже нет…
Сьогодні, як і вчора –
Розбиті дороги.
Між поверхами
Падає голос.
Але сьогодні –
В мені злість непереборна.
Мої браття,
Вас вже нема...
Я не хотел бы, чтоб у кого-нибудь на руках
Взросли эти неуклюжие зёрна.
Пускай проклинает меня за слова
И тот, и вон тот, и ещё кто-то.
Мне ещё предстоит пройти сквозь ночные волны,
И сквозь неделимое пространство…
Я б не хотів, щоб в когось на руках
Зросли ці незґрабні зерна.
Нехай проклинає мене за слова
І той, і ще той, і ще один.
Мені ще пройти через хвилі нічні,
І через неподільний простір...
Я помню глаза лжи.
Я помню его, черноволосого.
Какая любовь наполняла его?
Помню, как он прикуривал сигарету.
Казалось, только он мне и врал.
Я пам'ятаю очі брехні.
І пам'ятаю його, чорнявого.
Яка любов наповнювала його?
Пам'ятаю, що він підпалював цигарку.
Здавалося, тільки він мені не брехав.
Тане Романко
Дорога от тебя ко мне,
Как стук рассохшейся тележки,
Запах земли и коней.
Или твой вечнопьяный сосед,
И пан Васыль, который всю жизнь проработал на стройке,
И ещё тот, из Винницы, что нажился на водопроводе,
А может и тьма, осевшая мне на плечо,
И сова на ясене,
И чай из мелисы,
Недопитый моим отцом.
Тані Романко
Дорога від тебе до мене,
Як стукіт старої кравчучки,
Запах землі і коней.
Або твій сусід вічноп'яний,
І пан Василь, що все життя проробив на будові,
І ще той з Вінниці, що нажився на водопроводі,
А може і цьма, що сіла мені на плече,
І сова на ясені,
І чай із меліси,
Що його недопив мій тато.
Наверное, каждый из них сильней прежнего бога,
Каждый, кто несёт на истлевшей груди
Вечный Тризуб, а с ним — существованье меня.
Наверное, сильнее бога тот,
Кто лежит сегодня рядом с врагом,
Под душной плитою мемориала.
Напевне, кожен з них сильніший за колишнього бога,
Кожен, хто тримає на зотлілих грудях
Вічного Тризуба, а з ним – і моє існування.
Напевне, сильніший за бога той,
Що лежить сьогодні поряд із ворогом,
Під задушливою плитою меморіалу.
Перед этими словами —
Миллиард смертей.
Потом он скажет:
Как выстоять?
И услышит свои шаги на вечерней улице,
Только свои вечерние шаги по улице…
Перед цими словами -
Мільярд смертей.
Потім він скаже:
Як вистояти?
І почує свої кроки вечірньою вулицею,
Тільки свої вечірні кроки вулицею...
Как мы долго не выезжали из села,
Всё смешалось:
На день Конституции мы обрывали вишни,
Ты заплетала себе косички,
Я не записывал стихов,
Они потеряли свои мотивы.
Мой отец понимает меня странным образом,
Боится, как бы я не утратил чувства ответственности,
Он хотел бы видеть меня сильным.
Разве поэты бывают такими?
Они смотрят в лицо и говорят правду,
Им не присуща чувствительность,
Не свойственно мастерство,
Мастерство — это та же правда,
Тавтология, жаргон или совпадение согласных…
Як ми довго не виїжджали з села,
Все змішалося:
На день Конституції ми обривали вишні,
Ти заплітала собі косички,
Я не записував віршів,
Вони загубили свої мотиви.
Мій тато мене розуміє дивним чином,
Боїться, аби я не втратив почуття відповідальності,
Він би хотів, аби я був сильним.
Хіба поети такими бувають?
Вони встають перед очі і говорять правду,
І не бувають чутливими,
Не бувають майстерними,
Бо майстерність – це та ж правда,
Тавтологія, жаргон чи збіг приголосних...
Ты рядом,
А ночью из окна в окно перетекает огонёк,
Когда посветлеет, вижу дорогу к Березовицам*,
И волну пыли вслед за автобусом.
*Березовицы — пригород Тернополя
Ти поряд,
А вночі з вікна в вікно перепливає вогник,
Коли розвидніє, бачу дорогу до Березовиці*,
І хвилю пилюки за автобусом.
После дождя ничего не случилось:
Выгоревшие волосы и потрескавшиеся ладони крестьян,
Для которых смерть — как освобождение неизвестно от чего.
У детей дрожали ноги, предчувствие вечера,
Стоило бы пересчитать ссадины и заснуть,
Просунув загорелую руку под покрывало.
Он стоит перед ней, изображая уверенность,
В шортах и в кепке, она боится,
Воображает себе, как он её трогает,
Расстёгивает джинсы,
Она позволяет ему целовать своё лицо,
Он хочет прикоснуться к маленькой груди.
Після дощу нічого не сталося:
Вигоріле волосся і потріскані долоні господарів,
Для них смерть – як звільнення невідомо від чого.
Дітям тремтіли стегна, передчуття вечора,
Здалося б порахувати подряпини і заснути,
Просунувши засмаглу руку під ковдру.
Він стоїть наперед неї, вдає впевненого,
В шортах і кашкеті, вона боїться,
Уявляє собі, як він їй торкатиметься,
Розщіпнувши джінси,
Вона дозволяє йому цілувати лице,
Він хоче доторкнутися до її маленьких грудей.
Когда пытаюсь что-нибудь написать о тебе,
Думаю сразу обо всём.
В этих словах, наверное, была б наша Родина,
Потёртые куртки поэтов,
Их одеревенелые пальцы,
Когда несут гроб,
И украинские танки,
И широкоплечие ветераны УПА,
И осенние клёны вдоль улицы,
Засыпающие твою форточку листвой.
Коли прагну що-небудь про тебе написати,
Думаю відразу про все.
В тому вірші, певне, була б наша Вітчизна,
Потерті куртки поетів,
Їхні задубілі пальці,
Коли несуть труну,
І українські танки,
І широкоплечі ветерани УПА,
І осінні клени вздовж вулиці,
Що засипають листям твою фіртку.
Слово «бог» для меня пахло травой,
Оно как предсказанье погоды на жатву,
Или холод в сельской церкви.
«Хорошие люди умирают, а злые живут,
Побуждают к греху,
Развратники не унаследуют царства божьего…»
Как седые волосы, сорочка с протёртым воротником,
Торба, полная саженцев, наточенная мотыга.
Не больше.
Від слова "бог" мені пахло травою,
Воно як передбачення погоди на жнива,
Чи холод в сільській церкві.
"Добрі люди вмирають, а лихі живуть,
Збуджують до гріха,
Розпусники не успадкують царства божого..."
Як сиве волосся, сорочка з протертим коміром,
Торба, повна саджанців, і нагострена сапа.
І не більше.
Из дверей вышел студент,
В дешёвых джинсах, с широким поясом,
В руке тетрадь и ручка,
На подбородке раздражение кожи,
Коротко постриженный,
На шее крестик,
На ногах запылённые туфли,
Может, вышел покурить,
Никому про это не сказав.
Мог бы стать на ступенях и заявить,
«Хотение искусства — это его смерть,»
И закрыть глаза.
З дверей вийшов студент,
В дешевих джінсах, широкому паску,
В руці зошит і ручка,
На підборідді подразнена шкіра,
Коротко пострижений,
На шиї хрестик,
На ногах запорошені мешти,
Може, вийшов покурити,
Нікому про це не сказав.
Міг би стати на сходах і сказати,
"Жадання мистецтва – то його смерть,"
І закрити очі.
Он коснулся её, а она вздрогнула,
Целый день бегала, думала о мелочах,
От волнения вспотела,
Поудобней усаживалась на старых брёвнах,
Он стоял перед нею,
От ударов сердца у него открывался рот.
Я возвращался домой:
Женщина на пастбище рассказывала,
Как её зять заставлял своего сына,
Брать его за член,
Моя соседка рассказывала,
Как её маленькая дочка, пописав в ночник,
Отнесла это псу, что бы тот выпил.
Він торкнувся її, а вона здригнулася,
Цілий день бігала, думала про дрібниці,
Від хвилювання спітніла,
Зручніше вмощувалася на старих колодах,
Він стояв наперед неї,
Від стукоту серця йому розтулявся рот.
Я вертався додому:
Пані на пасовиску розказувала,
Що її зять змушував свого сина
Брати його за кінця,
Моя сусідка розповіла,
Як її мала дочка посцяла в ноцник
І віднесла псові, аби той пив.
На стекле маршрутки талоны о техосмотре,
За ними, наверное, бездомный,
Стоял парень в стоптанных башмаках,
Коричневой куртке,
Прижимал к себе картонную коробку,
Прятал руки в рукава,
На ветру у него обмерзали волосы.
Помню, школьница плакала
В подвале многоэтажки.
На шибі маршрутки талони про техогляд,
За ними, певне, безпритульний,
Стояв хлопчина в здоптаних мештах,
Коричневій куртці,
Притискав до себе картонну коробку,
Ховав руки до рукавів,
На вітрі йому обмерзало волосся.
Пам'ятаю, школярка плакала
В підвалі багатоповерхівки.
Олегу Соловью
Я знаю, я слышал его рассказ
На каком-то писательском семинаре,
Его вызвали в СБУ* для беседы,
Они говорили по-русски, и ему было смешно,
Всё, что у него есть — земля под ногами
И свежий номер журнала.
Я возвратился в комнату,
Двери оказались открытыми,
Свет ударил в глаза,
Я увидел своего соседа по комнате,
Он обнимал какую-то поэтессу
С обнажённой грудью.
*СБУ — Служба Безопасности Украины
Олегові Солов'ю
Я знаю, я чув його розповідь
На якомусь письменницькому семінарі,
Його покликали до СБУ* на бесіду,
Вони говорили по-російськи, йому було смішно,
Все, що він має – земля під підошвами
І свіже число журналу.
Я вернувся до кімнати,
Двері виявилися відкритими,
Світло вдарило в очі,
Я побачив свого сусіда по кімнаті,
Він обіймав якусь поетесу
З голими грудьми.
Михаилу Григорьеву
Нам надоело сидеть в помещении,
Каждый из нас хотел выпить, мы вместе выбрались на крыльцо,
У меня была с собой бутылка коньяку, и один мне сказал,
«Этот человек хочет выпить, у тебя что-нибудь есть?»
Человек с усами поболтал бутылку
И одним движением вылил её в себя,
Однажды, когда появилась, я купил его книжку,
А теперь стою перед ним и пожимаю его мягкую ладонь,
Он чуть не плакал, а второй сказал,
«Надо выпить, надо выпить…»
Михайлові Григоріву
Нам набридло сидіти в залі,
Кожен хотів випити, ми одночасно вийшли на ґанок,
В мене була пляшка коньяку, один сказав,
"Цей чоловік хоче випити, ти нічого не маєш?"
Той пан з вусами побовтав пляшку
І влив її в себе одним рухом,
Як виявилося, я колись купив його книжку,
А тепер я стою перед ним і тисну його м'яку долоню,
Він мало не плакав, інший сказав,
"Треба випити, треба випити..."
Я проснулся с утра и ждал дождя,
Болела голова, шёл на автобусную остановку,
Разгребал краем подошвы камешки на дороге.
В автобусе рассказывали про своих детей,
Чья-то дочка до четырёх утра была с каким-то парнем,
Он укладывал её на диван
И развязывал шнурок у себя на спортивных штанах.
Я вставав зранку і чекав на дощ,
Боліла голова, йшов на зупинку автобуса,
Розгортав краєм підошви камінці на дорозі.
В автобусі розказували про своїх дітей,
Чиясь дочка до четвертої ранку була з якимсь хлопом,
Він її клав на диван
І розв'язував собі шнурок на спортивних штанах.
Его дочка ложится под каждого,
Пусть тот только срифмует два слова
Или взмахнёт дирижёрской палочкой.
Вечером она надевает тесные шорты,
В которых видна её женственность,
И пытается мягко беседовать.
Його донька лягала би під кожного,
Хай тільки зримує два слова
Чи махне дириґентською паличкою.
Ввечері вона вбирається в тісні шорти,
Аби було помітно її жіночність,
І намагається м'яко говорити.
Я слышал смех рядом, это, должно быть, была девушка,
Смуглая, с карими глазами, как история моей земли.
А теперь Родина — пахучие волосы,
Маленькие трудолюбивые руки,
Мягкие губы и тонкие брови.
Открыл глаза, никого вокруг,
Медленно открылись двери,
На крыльцо вышел низенький мальчик,
С выбритой головой,
Вытянул сигарету и закурил.
Я чув сміх поряд, це, певне, була дівчина,
Смаглява, з карими очима, як історія моєї землі.
Але тепер Вітчизна – пахуче волосся,
Маленькі працьовиті руки,
М'які вуста і тонкі брови.
Відкрив очі, нікого довкола,
Сповільна відкрилися двері,
На ґанок вийшов низенький хлопчина
З поголеною головою,
Витягнув цигарку і закурив.
Кто для меня победил
В той войне?
Ни кто не победил,
Потому что моя земля —
Растоптана.
Какой-то еврей
В изношенных туфлях
Смотрит, как я иду,
И я себе безразличен.
Хто для мене переміг
В тій війні?
Ніхто не переміг,
Бо моя земля –
Роздоптана.
Жид якийсь
В подертих мештах
Дивиться на мої кроки,
І мені байдуже до себе.
Этот парень за окном троллейбуса,
Когда-то он познакомился с девушкой,
Была старше него на год,
Со временем она сказала ему,
Что беременна, он насобирал денег на аборт,
Потом она его бросила и купила юбку,
А он целое лето проработал на овощном базаре.
Цей хлопчина за вікном тролейбуса,
Він познайомився колись з дівчиною,
Була старша за нього на рік,
Згодом вона сказала йому,
Що завагітніла, він назбирав грошей на аборт,
Потім вона його кинула, купила спідницю,
А він ціле літо проробив на овочевому базарі.
Нас было двое, стоящих на улице, ждущих троллейбус,
У того, что стоял рядом — кожаная куртка,
Синие джинсы, и сигарета меж пальцев,
Я хорошо его знал, и он сказал,
«Видишь ту девушку, я знаю на её теле
Каждую клеточку,» она стояла спиною,
Время от времени, вроде ненароком, оборачивалась,
Чтоб взглянуть на него, подойти боялась,
Словно я могу её убить…
Нас двох стояло на зупинці, чекало тролейбуса,
В того, що стояв поряд – шкіряна куртка,
Сині джінси, і цигарка між пальцями,
Я його добре знав, і він сказав,
"Бачиш оту дівчину, я знаю на її тілі
Кожну клітину," вона стояла спиною,
Час до часу, ніби ненароком, оберталася,
Щоб на нього глянути, підійти боялася,
Ніби я її можу вбити...
«Разве возможна хоть какая-нибудь дружба,»
Иногда, всё-таки, соглашаюсь,
«Даже не хочу искать дурных аналогий.»
"Хіба є хоч якась дружба," колись-таки визнаю,
"Навіть не хочу шукати дурних аналогій."
«Учительница сказала, что тебя убьёт,» мальчик кричал,
Что есть силы, под горку, нажимал на педали.
Второй испугался, побежал вдоль дома,
Внезапно залаял пёс, и он упал,
С бомбончиком на вязаной шапочке.
Под алычой двое детей
Материли друг друга за поломанную папиросу.
"Вчителька казала, що тебе заб'є," хлопчик кричав,
Щосили тиснучи на педалі під горба.
Інше мале настрашилося, побігло попри хату,
Нараз загавкав пес, і воно впало,
З кутасиком на в'язаній шапці.
Під аличою двоє дітей
Матюкали одне одного за зламану папіросу.
Сегодня мне что-то поручили, я сказал, «Да,»
И вышел прочь за двери, пусть даже от этого
Зависела моя жизнь.
Я пытался выхватить из груды книг
Именно эту, с растрёпанными краями,
Но гора наклонилась и обрушилась на меня.
Нині мені щось доручили, я сказав, "Так,"
І вийшов геть за двері, хай навіть від цього
Залежало моє життя.
Я намагався вихопити з купи книжок
Саме цю, з розтріпаними краями,
Але стос нахилився і впав на мене.
Разве я что-то забыл?
Совершаю в жизни ошибку за ошибкой?
И пожимаете мне руку.
Пусть пеняют на себя, думаю,
А на самом деле — что тут поделаешь?
Смотрю — месяц острый, как заколка.
Не хочу останавливать кровь из пальца.
Не хочу понимать,
Что могу прожить без стихов…
Хіба я щось забув?
Роблю в житті помилку за помилкою?
І тиснете мені руку.
Нехай думають на себе, думаю,
А насправді – що я зроблю?
Дивлюсь – місяць гострий, як шпилька.
Не хочу спиняти кров з пальця.
Не хочу розуміти,
Що можу прожити без віршів...
Не кашляй, пусть уже в парке откроешь бутылку пива,
Всё может сорваться, у тебя больные лёгкие,
Завтра опять вставать и в университет.
Я видел его, как он сидел на скамейке между двух женщин,
Улыбался, держал свою сумочку на коленях,
У него реденькие усы и грубый свитер,
Я не слышал, о чём он говорит, я закашлялся,
Я сел на бревно между деревьев.
Я тоже буду убивать за свою родину,
Растерзанную пастырями, священниками, вождями,
Президентами, проповедниками, богами, поэтами…
Не кашляй, хай в парку відкриваєш пляшку пива,
Все може ввірватися, в тебе хворі легені,
Завтра знов вставати і до університету.
Я його бачив, як він сидів на лавці між двох пань,
Усміхався, тримав свою валізку на колінах,
В нього ріденькі вуса і грубий сведер,
Я не чув, що він говорив, я закашлявся,
І сів на колоду між дерев.
Я також буду вбивати за свою Вітчизну,
Роздерту пасторами, священиками, вождями,
Президентами, проповідниками, богами, поетами...
Ты мне говорила:
«Вообрази, если бы в такой вот весенний день, сегодня,
началась война…»
Ти мені говорила:
"Уяви, якби в такий весняний день, сьогодні,
почалася війна…"
Пытаясь пригласить эту девочку на прогулку,
Я накололся бёдрами на выразительный взгляд какой-то особы,
Которая, упрекая меня таким образом
За предполагаемое изнасилование,
Всё-таки, втайне ото всех,
Желает для своей воспитанницы именно этого.
Было понятно, если это буду не я,
Она подкинет бедного ребёнка кому-то другому,
Тому, кто наверняка довёл бы её до смерти.
Намагаючись запросити цю дівчинку на прогулянку,
Я наколовся стегнами на хтивий погляд котроїсь пані,
Яка, докоряючи мені в такий спосіб
За ймовірне зґвалтування,
Все-таки приховано від всіх
Прагнула цього для своєї вихованки.
Було зрозуміло, якби цього не зробив я,
То вона підкинула б цю дитину якомусь хлопові,
І той точно би довів її до смерті.
Владимиру Романиву
Мне рассказывали одну историю,
А рядом сидели четверо парней в спортивных костюмах,
Они громко зевали и смеялись,
Выкрикивали какой-то девушке вслед, что у них для неё кое-что есть,
Я хотел бы убить их и смотреть на их окровавленные футболки,
Мне в это время рассказывали историю,
Как парень влюбился в девушку, не из местных,
Со светлыми вьющимися волосами,
Она говорила по-русски, он написал ей стихи о том,
Как он пришёл к ней, но не смог ничего сказать,
Потому что она смотрела на него,
Он спрятал руки в карманы,
Как будто кого-то убил, но хотел поцеловать её,
Пусть даже впервые.
Володимиру Романіву
Мені розказували одну історію,
А поряд сиділо четверо хлопців в спортивних костюмах,
Вони голосно позіхали і сміялися,
Вигукували вслід якійсь дівчині, що для неї щось мають.
Я би їх повбивав і дивився б на їхні закривавлені футболки,
Мені ж розказували одну історію,
Як хлопчина закохався в дівчину, немісцеву,
З світлим хвилястим волоссям,
Вона говорила по-російськи, він написав їй вірша про те,
Як він прийшов до неї, але не зміг нічого сказати,
Бо вона дивилася на нього, він сховав руки до кишень,
Ніби когось вбив, але хотів її поцілувати,
Хай навіть вперше.
Дождь, мокрый волос.
Пишу это за столом.
Билет на поезд — не нужен.
«Что случилось?»
Не нужен.
Дощ, мокре волосся.
Пишу оце за столом.
Квиток на потяг – непотрібен.
"Що сталося?"
Непотрібен.
«Почему ты молчишь, листая слова
Языком? Почему ты считаешь,
Что ничего не изменится завтра?
Может увидишь себя на асфальте,
Преодолеешь усталость.
Кому ты нужен,
Без ног, без Отчизны?»
"Чому ти мовчиш, перегортаючи слова
Язиком? Чому ти думаєш,
Що нічого не зміниться завтра?
Може побачиш себе на асфальті,
Може врятуєшся від втоми.
Кому потрібен,
Без ніг, без Вітчизни?"
Как обычно, её звали Оксана,
Когда она злилась,
У неё выдвигались передние зубы,
Нос казался ещё более вздёрнутым,
А когда улыбалась от удовольствия,
То, как всегда, немного потела
И языком касалась уголков рта.
Её черноволосый парень, начинающий клерк,
Любил свои руки ей положить на живот,
А затем брал свой чёрный кожаный портфель
И шёл на работу.
Як звичайно, її звали Оксана,
Коли вона злилася,
Їй висувалися передні зуби,
Ніс ставав ще більше задертим,
А коли усміхалася від задоволення,
То, як завжди, трохи пітніла
І язиком торкалася кутиків рота.
Її чорнявий хлопець, що початкував як службовець,
Зазвичай любив класти їй руку на живота,
А потім брав свою чорну шкіряну течку
І йшов на роботу.
Она долго и громко говорила,
Когда за дверьми стали переносить столы,
Под её голос глупое казалось разумным,
На самом деле, я знал, за дверьми
Выносили столы из аудитории,
Что бы внести другие,
А она долго проработала в школе,
И привыкла с пафосом говорить,
Внезапно она вспоминала о времени,
Но не смотрела на часы,
И повторяла всё тот же жест.
Вона довго і голосно говорила,
Аж за дверима починали носити столи,
Від її голосу дурне здавалося розумним,
Насправді ж, я знав, за дверима
Виносили столи з авдиторії,
Щоб занести інші,
А вона довго проробила в школі,
І була звикла пафосно говорити,
А в ту мить вона згадувала про час,
Але не дивилася на годинник,
І повторювала той самий жест.
Она подошла неожиданно и, схватив со стола листок,
Разорвала его надвое, здесь запрещено было читать.
Надо было сказать, чтоб не оставила нас в покое,
Она бы сказала что-то в ответ,
Я бы встал и вышел. Она бы этого не ожидала?
Вона раптово підійшла і, вхопивши листок на столі,
Роздерла його надвоє, тут не можна було читати.
Треба було сказати, аби не рухала нас,
Вона б сказала щось в відповідь,
Я б встав і вийшов. Вона б цього не чекала?
Кто-то, кто сидит рядом на лавке,
Прячет голову в воротник, будто спит,
Зудит ли у него небритая щека.
Свои ботинки он не снимал с утра,
Наверное, холодно в ноги,
Наверное, он мёрзнет без свитера,
Прислушивается к шагам, ждёт кого-то, не знает кто я.
Куртка из кожи пахнет табаком,
У него маленькая сумочка для документов и пакет,
Он ждёт кого-то,
Не зная ничего о том,
Кого он ждёт, или, зная, но недостаточно,
Чтобы заняться своим делом,
Думает, о чём говорить,
Ему не хватает спокойствия.
Вот он поднялся, прошёл коридором,
Свернул за угол, и исчез.
Хтось, хто сидить поряд на лавці,
Ховає бороду в комір, наче спить,
Чи йому лоскоче неголена щока.
Свої черевики він не скидав ще з ранку,
Мабуть, холодно в ноги,
Мабуть, він змерз, без сведра,
Слухає кроки, чекає когось, не знає хто я.
Шкіряна куртка пахне тютюном,
В нього маленька сумка на документи і пакет,
Він чекає на когось,
Не знаючи нічого про того,
Кого чекає, або знає, але не досить,
Щоб зайнятися своєю справою,
Думає про прийдешнього,
Думає, що говорити,
Йому бракує спокою.
Ось встав, пішов коридором,
Завернув за ріг, і зник.
Когда какая-то капель во мне стучит,
Молчу беспокойно.
Отпусти меня, говорю,
Выбрось меня, земля.
И в моём наследии —
Воля к убийству.
Коли якась крапля в мені настукує,
Мовчу від неспокою.
Відпусти мене, кажу,
Викинь мене, земле.
І в моєму спадку -
Сила до вбивства.
Не существует крик,
Раздавленный колёсами.
От простых слов
Задыхаюсь,
Не ищу другие,
Иду.
Не існує крик,
Роздушений колесами.
Простими словами
Душуся,
Не чекаю на інших,
Йду.
Эта жизнь — рассказы, слова.
И огонь угасает, сгорая.
Я болен тем, что я украинец,
И никому не доверюсь.
Человек с выеденным нутром
И твёрдыми, как камень, руками.
«Не под эту песню шли офицеры!»
На самом деле молчит
И отблеск огня на лице.
Цей світ – розповіді, слова.
І вогнище гасне, згоряючи.
Хворію, що я українець,
І нікому не звіряюся.
Людина з виїдженою серединою
І твердими, як камінь, руками.
"Не під цю пісню йшли офіцери!"
Насправді ж мовчить,
І полум'я на лиці.
Пёс, который ищет чем поживиться на чужом огороде,
Ничего, кроме мёртвых птиц не может найти под снегом.
Он передней лапой разрывает снег, внимательно принюхивается,
Временами оглядываясь, никого ли нет рядом.
Внезапно, различая запах прошлогоднего воробья,
Хватает его зубами и поспешным парадным шагом,
Чтобы лапы не застревали в глубоком снегу,
Убегает за новостройки.
Пес, що шукає собі поживу на сусідському городі,
Нічого, крім мертвих горобців, не зможе знайти під снігом.
Він передньою лапою розпарпує сніг, уважно принюхується,
І ще час від часу оглядається, чи нікого довкола нема.
Раптом, відчувши запах тогорічного горобця,
Хапає його в зуби і поспішним парадним кроком,
Щоб лапи не стрягли в глибокому снігу,
Тікає геть за новобудови.
Про то, что я вижу, я не скажу ни слова,
Встану до света, острый воздух, и не буду знать,
В какую из сторон света пойти.
Улица порождает полупрозрачные силуэты…
Как же растворить в себе скорбь,
Голод и голые корни в оврагах,
И одинокую боль, помимо своей земли,
Помимо своих ощущений?
Где глаза мои, видеть позор?
Про те, що я побачу, нічого не буду говорити,
Встану вдосвіта, повітря гостре, і не буду знати,
В який бік світу піти.
Вулиця народжує напівпрозорі постаті...
Як же розчинити в собі скорботу,
Голод і голе коріння в ярах,
І самотній біль, поза своєю землею,
Поза своїми чуттями?
Де мої очі, щоб бачити сором?
Я ощущал в себе движение материи.
То, как во мне перестукивались капли.
Как таял снег под весенними лучами.
Как улицы заливало водой.
Твоя радость пахла, как пахнет воздух.
Мне было с тобой спокойно.
Погружаясь в себя, я видел,
Как уничтожается всё, как крушатся дома,
Как громада воды сносит целые города,
Как гибнут миллионы людей,
Едва отошедших от сна,
Как плывут пустые авто,
Как поля перемешиваются с дорогами,
Как электрические столбы
Пробивают людей насквозь.
Я відчував в собі рух матерії.
Як в мені настукували краплі.
Як сніг танув під весняним промінням.
Як вулиці позаливало водою.
Твоя радість пахнула як пахне повітря.
З тобою мені було затишно.
Занурюючись в себе, я бачив,
Як знищується все, як руйнуються будинки,
Як хвиля води зносить цілі міста,
Як гинуть мільйони людей,
Ледь відійшовши від сну,
Як пливуть мертві авта,
Як поля перемішуються з дорогами,
Як електричні стовпи
Пробивають людей наскрізь.
Размышляю о будущем,
Надеюсь на осуществление желаний,
И что-то внезапно прерывает меня на полумысли,
И говорю, «Хороший отдых для совести,»
Имея ввиду усталость.
Думаю про майбутнє,
Сподіваюся на здійснення мрій,
І щось раптово перериває мене на півдумці,
І кажу, "Добрий відпочинок для совісті,"
Думаючи про втому.
«Что-то уничтожит этот мир,»
Говорит.
Иногда кажется, что слово ничего не весит,
Со временем убеждаюсь, что это правда.
И позволяю себе лишнее.
"Щось розіб'є цей світ,"
Говорить.
Часом здається, що слово нічого не важить,
З часом переконуюся, що це правда.
І дозволяю собі зайвого.
Без сомнения, это мои самые счастливые дни.
Пришла та девочка, беловолосая, попросила сигарету.
Рассказывает о своих знакомых с Нового Света*,
Как они хотели побить какого-то мужчину в костюме и галстуке,
Он решил убежать, и, как единственный способ избежать избиенья,
Ему оставалось перепрыгнуть канал, полный грязной воды.
Он не сумел оттолкнуться от края
И соскользнул в воду. Ребята не стали его догонять,
Они надрывались от смеху. Девочка докурила сигарету,
И легкомысленно попрощавшись, исчезла за углом.
Я сидел на скамейке в Парке Шевченка**,
Наблюдая ворон, искавших чем поживиться
В эту февральскую пору. Было холодно.
Пруд ещё не оттаял, холод от ног поднимался по телу.
Пришлось возвращаться домой.
*Новый Свет — жилищный массив Тернополя,
**Парк Шевченка — парк над Тернопольским озером
Безсумнівно, це мої найщасливіші дні.
Прийшла та дівчинка, біловолоса, попросила цигарку.
Розповідає про своїх знайомих з Нового Світу*,
Як ті хотіли побити якогось чоловіка в костюмі та краватці,
Він вирішив втекти, і єдиним шляхом уникнути бійки
Було перескочити канал, повний брудної води.
Все ослизло після дощу,
А особливо зелені від моху бордюри близько води.
Він не зміг відштовхнутися від краю
І зісковзнув в воду. Хлопці його вже не могли наздоганяти,
Бо заходилися від сміху. Дівчинка докурила цигарку,
І неґречно попрощавшись, зникла за рогом.
Я сидів на лавці в Парку Шевченка**,
Спостерігаючи за воронами, які цієї лютневої пори
Намагалися гуртом знайти собі поживу.
Було вже холодно, став ще не розмерзся,
Холод проходив від ніг по всьому тілу.
Довелося йти додому.
Он встал и сел,
ИБО НЕ БО,
И я видел как молчание
Испаряется с его головы.
Если бы каждый умел думать,
Тогда все бы плакали.
Судей не было,
И золотой луч
Пронизывал пространство зала.
Він встав і сів,
БО НЕ БО,
І я бачив як мовчання
Випаровувалося з його голови.
Якби кожен міг думати,
То всі би плакали.
Суддів не було,
І золотий промінь
Розтинав простір зали.
А может, когда-нибудь буду знать,
Что это закрытые двери, и потерянный ключ,
И выбитые зубы, и невыносимое беспокойство,
И сожжённые книги, и запах ветра,
И снег на лице, и снег на пулемёте,
И что может значить смерть, пока тебя кто-то ждёт,
Заправляет кровать, гладит рубашки…
Сегодня напишу, что ничего не знаю.
А може колись буду знати,
Що то є двері закриті і загублений ключ,
І вибиті зуби, і неспокій нестерпний,
І спалені книги, і запах вітру,
І сніг на обличчі, і сніг на кулеметі,
І що то є смерть, коли хтось ще на тебе чекає,
Застеляє ліжко, прасує сорочки...
Нині напишу, що нічого не знаю.
Сейчас начнём стрелять,
Расстреляем всех,
Да, начинаем стрелять,
И
Выпал снег —
Я выпал снег,
Выпал я снег,
Выпал снег я.
Зараз почнемо стріляти,
Порозстрілюємо всіх,
Так, ми зараз почнемо стріляти,
І
Випав сніг –
Я випав сніг,
Випав я сніг,
Випав сніг я.
Мне кажется, что я счастлив,
Ощущая твою тёплую близость
И твои пальцы рядом.
О, эти дни беспричинны, как и мои стихи,
Наполняют меня алкоголем.
Мне кажется, что я счастлив рядом с тобой,
Потому что никогда ещё не ощущал себя так уверенно и спокойно.
Я сомневаюсь, на самом ли деле всё так хорошо,
Но, думаю, когда эти дни пройдут, я стану вспоминать о них,
Как о лучших.
Мені здається, що я щасливий,
Відчуваючи твою теплу близькість
І твої пальці поблизу.
О, ці дні безпідставні, як і мої вірші,
Напоюють мене алкоголем.
Мені здається, що я щасливий поряд з тобою,
Бо ніколи ще не почувався так впевнено і спокійно.
Я вагаюся, чи насправді все так добре,
Але коли ці дні проминуть, думаю, буду згадувати їх
Як найкращі.
Всякий раз всё сильнее ощущение,
Будто меня обманывают,
Обращаясь ко мне словами моих предков.
Говорят о примирении,
От рождения мёртвом,
И говорят о сплочённости,
Которой не было никогда.
Щоразу сильнішим стає враження,
Що мене дурять,
Говорячи до мене словами моїх предків.
Говорять про примирення,
Мертве від народження,
І говорять про спільність,
Якої ніколи не було.
Эта земля с каждой зимой промерзает глубже и глубже,
И опять вынужден возвращаться домой
С ножом в кармане.
Ця земля щозими промерзає глибше і глибше,
І знов мушу вертатися додому
З ножем в кишені.
«Подожди меня,» говорит, завязывая шнурки.
У него горло болит от мороза.
Последняя страница книги стала невыносимой.
Я смотрел в окно, и видел обоих.
Их волосы казались тёплыми на фоне истоптанного снега.
Он догнал её, взял за руку.
Всё-таки она казалась недовольной.
Одной рукой развернула конфету.
Не хотела с ним говорить.
Я так и не дочитал эту книжку.
Жаль.
"Зачекай на мене," каже, зав'язуючи шнурівки.
Йому боляче в горлі від морозу.
Остання сторінка книжки стала нестерпною.
Я дивився в вікно, і бачив їх двох.
Її волосся здавалося теплим на тлі здоптаного снігу.
Він наздогнав її, взяв за руку.
Все ж таки вона здавалася незадоволеною.
Одною рукою розгорнула цукерок.
Не хотіла з ним говорити.
Я так і недочитав книжку.
Шкода.
Удивительно, насколько зависят мои чувства от кровяного давления.
Электричество в теле не даёт усидеть на месте.
Всё-таки заставляю себя не двигаться.
Пальцы нервно бегают по клавиатуре компьютера.
Тогда неравномерные тексты становятся химерами.
День потерян, и никакая таблетка не поможет его вернуть.
После него остаётся изнеможение и усталость.
Ночь, и тревожный сон, который невозможно запомнить.
Дивуюся, наскільки залежні мої почуття від кров'яного тиску.
Електрика в тілі не дає всидіти на місці.
Все ж таки примушую себе не рухатися.
Пальці нервово бігають клавіатурою комп'ютера.
Тоді нерівномірні тексти перетворюються на химери.
День втрачено, і жодна таблетка не зможе його повернути.
Залишається після нього тільки неприємна втома.
Ніч, і тривожний сон, який неможливо запам'ятати.
Переходит дорогу, подтянув полы плаща.
Не могу досчитаться мелочи, заплатить за проезд.
Поставили светофор на перекрёстке Живова и Шашкевича*.
Проклятая зима не кончается.
Под снегом — скользкая наледь.
Боюсь, что не успеваю в университет.
Не смотрю теперь новостей — устал.
Поскользнувшись, она оказалась в луже.
На одном колене стояла в жёлтой воде.
*Живова и Шашкевича — улицы Тернополя
Переходить дорогу, піднявши краї плаща.
Не можу дорахуватися копійок, щоб заплатити за проїзд.
Поставили світлофор на перехресті Живова і Шашкевича*.
Проклята зима не закінчується.
Під снігом – слизька ожеледа.
Боюся, що не встигну до університету.
Не дивлюсь тепер новин – втомився.
Вона зісковзнула в калюжу.
Стала одним коліном в жовту воду.
Этой зимой тепло, и снег вязкий, как история Украины.
Воскресным утром, когда все ещё спят,
Пространство вокруг кажется белым, как на полюсе.
Когда же опускаешь ногу в снег —
Набираются полные ботинки воды.
Цієї зими тепло, і сніг в'язкий, як українська історія.
Недільного ранку, коли всі ще сплять,
Світ довкола здається білим, як на полюсі.
Коли ж встромляєш в сніг ногу –
Набираєш повні черевики води.
«И сегодня показаться может,
Что выросла трава
Сквозь асфальт,
Которой не было.
Тогда может показаться,
Что ты держишь в руках
Зерно земли,
Которые совершенно обессиленны.»
Вглядываюсь, и молчу,
В даль небесных соединений и веществ;
И ничего не случилось;
И молчу.
"І сьогодні здатися може,
Що зросла трава
Крізь асфальт,
Якої не було.
Тобі може здатися,
Що ти тримаєш в руках
Зернину землі,
Які зовсім знесилені."
Вдивляюся, і мовчу,
В далину небесних сполук і речовин;
І нічого не сталось;
І мовчу.