23 листопаду 2007 року у Кримському академічному українському театрі драми та музичної комедії відбулася прем’єра вистави «Дами та гусари». Головну роль виконував заслужений артист України Микола Петрович Бондаревський. Тоді я вперше після тривалої відсутності побачила його на сцені нашого театру. А коли я звернулась до головного режисера с проханням розповісти про найкращого актора Кримського Українського театра, він почав розповідати про Миколу Бондаревського.
Народився він 6 березня 1949 року в м. Козятині Вінницької області. Мама Марія Миколаївна – професійна піаністка, викладала в дитячій музичній школі, змалку залучала сина до співу, акомпанувала йому, і згодом він вже відстоював честь школи на численних конкурсах і олімпіадах. І коли батько-залізничник хотів брати його на свій потяг, щоб прилучати к роботі машиніста, мати сердилась і казала: «Ні, він стане співаком, як Лемєшев!»
В театральній інститут ім. Карпенка-Карого Микола поступив одразу після школи, хоча конкурс був 25 осіб на місце. Хотів навчатися на драматичному відділенні, однак керівник кіноакторського факультету – Олександр Іванович Пархоменко запримітив Миколу, та забрав його до себе. І хоча стати кіноактором не судилося, тут він зустрівся з ученицею видатного баса київської опери Івана Паторжинського - Галиною Іванівною Зінюк. Заняття вокалом організовувалися факультативно, але цього було достатньо, щоб спів став основною складовою частиною сценічного життя Миколи Петровича.
Дипломною роботою була роль Пацюка в «Ночі перед Різдвом».
Після закінчення інституту Микола Бондаревський працював в київській опереті, потім в мюзик-холі. Під час служби в армії був в ансамблі пісні та танцю. Потім працював в полтавському театрі ім. Гоголя, де грав рядового Кравцова у виставі «Голубі олені». Артист зумів створити образ високої драматичної напруги, показати трагедію втрати коханої так мовчазно і скупо, ніби весь той біль червоним згустком запікся десь у серці, в горлі, в очах. Молода сивина, скам’янілість обличчя і серця, печать втоми і суму на очах – це те, що залишилось од відважного, вразливого, гомінкого хлопця, життєлюба і мрійника, котрий на голубих оленях мчав до своєї любові. Таким Бондаревського запам’ятали в Полтаві.
Потім він працював в мюзик-холі у Бориса Шароварка.
А у 1974 році режисер Кримського українського музичного театру Володимир Недашківській запросив його до Сімферополя.
Дебютував він в ролі Генки Безсмертного в «Севастопольському вальсі». На все життя полтавські глядачі запам’ятали пісеньку цього невтомного балагура про «моряка-козака», який ніяк не зрозуміє: чи він донській моряк, чи морський козак? Герой його був жвавий, добрий, безжурний хлопець, із щирим серцем і безвідмовно діючим гумором. Здавалося б амплуа простака назавжди залишиться з ним, але актор зміг зробити зовсім інші драматичні образи: Андрія в «Самій щасливій», Богдана Романішина в «Думі про любов». Першою оперною партією стала роль Андрія в «Запорожці за Дунаєм». У 1974 році грав молодого вчителя Коте в «Ханумі» Цигарелі. Музику для цієї вистави написав Г. Канчелі. У 1976 році грав у «Іспанській рапсодії», створеній по мотивах драматичних творів Віктора Гюго. У 1978 грав Михайла в п’єсі Старицького «Не так склалося, як жадалося». Доречи, цю п’єсу ставив у 1890 році в Севастополі сам її автор.
За час роботи в українському театрі актор зіграв більш 250 ролей. Був Містером Іксом в «Принцесі цирку», грав Едвіна і Бонні в «Сільві», Раджамі в «Баядері», Петра в «Наталці Полтавці»… Класика – це поле, на якому вирощують таланти. Це було неосяжне, велике поле. Йому було на чому вчитись!
Колись Імре Кальман сказав: «У 1942 році в осадженому Ленінграді була поставлена моя королева чардашу – «Сильва», і я зрозумів, задля чого я жив». Бондаревський теж знає: для чого?
Він грав, поручика Ржевського в «Давним-давно», де казав: «Щасливішій долі під луною немає, ніж померти за Батьківщину». Бондаревський теж завжди намагається служити їй вірою і правдою.
У 1980 році за створення яскравих образів у спектаклях «Здрастуйте, я ваша тьотя!» і «Запорожець за Дунаєм» Миколі Петровичу було присвоєно почесне звання Заслужений артист України.
У виставі «Здрастуйте, я ваша тьотя» Бондаревський зіграв головну роль 350 разів! В мюзиклі, як і в опереті: все неправда, і все всерйоз! Щоб глядачі повірили артистам, їм треба сховати свій сміх, свій настрій. Сховати, але не позбутись, тому, що радість в залі народжується від щасливого злиття актора зі своїм героєм. І коли б в очах Бабса не стрибали веселі чортенята, вряд чи вийшли б такими гарячими куплети о Бразилії, і уморительно-смішними пояснення з полковником і прокурором. Це така роль на якій простіше всього збитись на вульгарний тон, якщо піти по лінії бажання: смішити щоб не стало. Це зовсім не важко чоловіку у спідниці. І лише почуття міри і гарній смак спасають актора від непотрібного кривляння. Він не переступає забороненої риси.
Він каже, що він щасливий актор. Йому подобаються складні ролі, в яких потрібно вирішувати нову акторську задачу, потрібно піднятися на ще одну сходинку в майстерності. Кажуть, що без сміху – сатира не сатира. Тому, що сміх – це її зброя. Бондаревський грає веселих героїв, грає з м’яким гумором і відрізняє його особливий сценічний такт, культура виконання, пластика, органічність.
Вже на перших репетиціях нової вистави він без тексту ролі в руках. З перших шагів на сцені він починає шукати свого героя. Навіть в самій ліричній партії шукає якісь нюансі, манери, щоб зробити з неї характерну роль. Він не виконавець ролі, він її творець.
1981 рік Бондаревський - Сергій Уточкін в виставі «Небо залишається з нами» Хтось повинен стати першим! Кажуть, що актори вбирають в себе риси своїх героїв… Командуючий військами Одеського округу барон фон Каульбарс каже: «Перед тим, як пускати російського мужика в повітря, треба навчити літати городових!» Всі намагались зупинити, вважали своїм правом заважати пілотові, але його бажання літати було сильніше всіх їх старань. І ще одна риса героя стає рисою актора – цілеспрямованість, віра в свої можливості, невідступність від своєї мрії.
У 1983 році в «Сестрі Керрі» Драйзера Бондаревський створив різкий, гротесковий образ Чарлі. У 1987 році в опері Гайдна і Гольдоні «Аптекар» зіграв учня аптекаря Міньоне. Такого Фігаро в мініатюрі.
За концертну роботу в Канаді і США він був відзначений орденом Дружби народів.
А з 1995-го по 1998 рік працював у вокально-хореографічному ансамблі «Таврія».
Три роки, з 1999 по 2001, Микола Петрович працював в оперному театрі міста Ізмір в Туреччині. Де співав іспанські, італійські, українські пісні, приймав участь в спільних концертах зірок естради і опери.
1 вересня 2006 року він повернувся в Кримський Український театр.
Як він каже, все життя він був вільною людиною, грав тільки ті ролі, які хотів. І завжди казав, що актор, це така незвичайна професія, на якій завжди получаєш задоволення, а ще й за це задоволення отримуєш - зарплатню!
В нього немає любимих ролей, тому, що ролі для нього, як діти. Не можна не любити своїх дітей.
На моє запитання: «Що важливіше в роботі актора?», - відповідає: «Віра! Велика віра! В себе, в театр. Є віра – буде роль, немає віри – не буде ролі! Довіра своєму голосу, своєму таланту. Віра в режисера. Совітників багато, думок багато, а вірити треба – режисеру. Наш режисер – останній з могікан. Режисер-педагог. Глиба. Розкаже, розжує, ще й в рот покладе… Таких вже немає.
- Що важко в цьому театрі?
- Раніше вистави були кожен день. Одного разу на гастролях в мене була 41 вистава за місяць! Це була постійна творча робота. Різнопланові характери, і навіть розпівки були різні. Андрій в «Запорожці за Дунаєм» - верхній регістр, Містер Ікс – ніжній. А зараз репертуар великий, та ще й граємо не кожен день. По пів року і більше деякі спектаклі не граємо і кожна вистава, як прем’єра. Важко тексти згадувати.
Сьогодні 6 березня. Актору виповнилось 59 років, я беру в нього інтерв’ю, а дружина запитує його по телефону, що зготувати на обід? І він каже: «Вермішель». Не до ананасів зараз, навіть у день народження…
Що хотілося б побажати? Зберегти вимогливість до себе, вміння сумніватися і постійне бажання вчитися.
"Дамы и гусары"
Четверо чоловіків зі сміхом виходять на сцену. Це давні, вірні друзі: капелан і три гусари. Двоє зовсім сиві, з розкішними вусами: це майор і ротмістр. І разом з ними зовсім молодий поручик. Майор, підкручуючи вуса, з хитрою посмішкою каже: "Остання жінка вигнана з нашого дому. Нарешті буде тиша і спокій!" Всі радіють свободі, тепер вони можуть робити все, що завгодно! Вони здвигають разом келихи... Коли на горизонті з`являються незвані гості! Чотири пані і три служниці з котами, собаками та цуценятами, з баулами та корзинами, якими вони роблять таку розруху, починається такий гомін, така біготня, що хоробрі гусари ховаються від дам, як від найжахливіших оводів. Це сестри майора! Вони з`явились, щоб умовити брата одружитись зі своєю племінницею Софією.
Роль майора в цій виставі виконує Микола Петрович Бондаревський. Він грає старого служаку, для якого все життя єдиними улюбленими були кінь та шабля. Але дами - такі наполеглеві, такі невгамонні, що мабудь прийдеться покоритись...
Образ, створений Бондаревським, водночас сильної, безстрашної людини, яка пройшла крізь всі випробування на полі бою, яка ніколи не лякалась ні яких ворогів, але й зовсім м`якої, податливої, не вміючої протистояти цім неозброєним особам - дамам! Як каже про нього поручик: "Жінка для нього - страшніше ворожого ескадрону!" І це було відчутно протягом всієї вистави. Бондаревський в присутності дам, як поганий учень перед вчителями. Він і голову нахиляє, і очі ховає, і губи закусує. Не звик він до такого полону. Але ж коли терпіти вже неможна, - він вихоплює шаблю і дами біжать і ховаються, як таргани.
Події розгортаються так, що ми дізнаємось що поручик і Софія кохають один одного. Вони мріють одружитись, але у поручика немає грошей, і тому мати Софії проти цього шлюбу. Поручик вмовляє Софію підіграти і матері, і майору, бо впевнений, що майор ніколи не одружиться, а познайомившись з Софією, зрозуміє поручика і благословить їх любов.
Тим часом Гжесь стріляє з пушки, дами лише на мить втрачають свідомість, а отямившись, роблять такий террор, що хоробрі гусари збираються бігти з дому, як з осадженої ворогом фортеці.
І ось вже ці браві вояки серед ночі перетворюються майже в злодіїв, збираючих в торби речі і те, що потрапляє під руки, вони, крадучись, гукаючи качками й філінами, йдуть до воріт...
Але ж любов! Як же любов? Поручику не можна бігти. Він попереджує служниць і дами знов беруть вояків у полон. Вони майже силою повертають їх до дому.
Бондаревський грає тут дуже сором`язливу людину. Йому соромно за цей побіг, соромно перед друзями, яки змушені були заради нього крастись, як злодії. Він майже хлопчисько, якого впіймали на чужому городі і він вже не відмовляється від розмови з Софією. Він здався...
І ось сцена знайомства. Спочатку майор вражений: навіщо юній дівчинці старий гусар? Він намагається пояснити їй свою відмову.
У Бондаревського виходить це дуже смішно. Він по-батьківськи починає відмовляти її, кажучи, що чоловік її повинен бути веселим, вивозити її в театри, на бали, на прогулянки... А з ним?.. Що вона буде робити з ним?
Він малює дуже сумну картину їх майбутнього життя на прикладі двох коней, які будуть постійно стояти в конюшні.
Але Софія так зіграла бажання одружитись, що майор розтаяв, повірив. Вона підкупає його тим, що каже не про весну, а про зиму життя. Про благородство, делікатність. Вона виправдовує всі його недоліки, називає його вік багатим досвідом, помилки - несуттєвими, а відмовки - пустими словами і пропонує провіряти чоловічі якості - сімейним життям. Вона здається йому такою розумною, а ще й пісня, яку вони співають разом. Цей дуєт став головною прикрасою тієї вистави. Бондаревський і Мєджитова, як двоє закоханих соловейків співають старий чудовий романс, який лунає над завмерлим залом.
Наш бідний гусар насправді вже закохався, задумався, намріяв собі чогось...
А тут ще й Дендальська порахувала його роки, як рахують жінки. І ось йому вже не 56, а тільки 50! А Софії через 15 років буде вже 33! І де та різниця в віці? І він вже здався сам собі не таким і старим. Він охоче повірив, що його вік - це просто помилка в метриці, а він ще ого-го! А Софіїна молодість - ніщо... Так, химера.
І тепер вже від поради з друзями він очікує підтримки, шукає виправдання собі. Він по-справжньому переконався, що нічого дурного в тім немає, що поруч буде молода, любляча, чарівна жінка, яка буде турбуватись про нього, приласкає, приголубить...
Бондаревський тут майже дитина, якій пообіцяли чарівний дарунок. Він уже живе їм, очікує його, він уже щасливий. І друзі вже не можуть переконати свого командира, і ротмістр кричить в серцях: "Приїхали три баби і з такого вумниці - дурня зробили!" І тільки він осудив свого товариша, як Анеля взяла вже й його під свою опіку... І вже самий страшний розбишака, самий впертий жононенависник - здався... Вже й він готовий з дамою: і в сад, і на конюшню, і на все життя...
А ще й Гжесь вирішив одружитись з Фрузею.
Здавалося б: повне щастя зазирнуло до цієї оселі. Але ж майор дізнається, що поручик цілував його кохану...
Тут Бондаревський грає зовсім приголомшену, розчаровану, зневірину людину. Він каже: "Чого б йому не прийти і не сказати відкрито, як роблять чесні люди, як гусари, а не як змії? Кому тепер вірити? Я так його любив. Я б і життя йому віддав. Як боляче..." Він мов би вбитий цією зрадою. В очах Бондаревського блищать сльози. Він згадує, що поручик колись врятував йому життя, і каже, що коли було б треба, він віддав би йому всі свої гроші. Навіщо ж так?
Але насправді поручик лише попрощався з Софією. Він вирішив поїхати, щоб не заважати щастю свого друга.
А потім Рембо прилюдно висміяв Гжеся, бо його молоду дружину будуть кохати всі: і сам Гжесь, і друзі Гжеся... А сам він стане оленем з розкішними гиллястими рогами.
Гусари слухали і мінялись в обличчі... І ось вони мабуть отямились, їм стало так смішно: олень в строю, а ще й краще перед строєм! Вони щиро розсміялись, до сліз, до хрипоти.
Всі мрії, все кохання розтаяло, відлетіло, як жахлива примара.
Майор обіймає ротмістра, сміючись і ще раз згадуючи, яку помилку вони майже не зробили. Вони знов вільні, знов разом... Але де ж поручик? І капелан розповідає про його давнє кохання з Софією.
І ось нарешті - кульмінація. Майор повертає свого друга і благословляє на шлюб з Софією. Але ж мати Софьі у відчаї. Вона знов кричить про гроші, яких немає у поручика: "Він голий, як сокол!" Але майор залишає молодим весь свій маєток в спадщину.
І ось останні слова майора: "Ах, ці жінки! Що вони з нами скоїли? В один день перегорнули весь дім і наші голови!"
Так, це був старий добрий водевіль. Йому вже 180 років, а герої його живуть на сцені. І зараз, вони сміються, кохають, вони повні відваги і щірих почуттів. Вони вчать нас вірити, любити, бути вірними і головне - розумними. Вони вчать нас не губити голову.
Інтерв’ю режисера Кримського Українського академічного театру Мартинова Бориса Леонідовича.
Артист Бондаревський... Що таке режисер, який знає артиста протягом 25 років? Чверть століття. Він працював в Українському театрі, я в російському. Я бачив його в спектаклях, і раптом через 25 років ми зустрічаємося.
Від кого залежить доля актора? Це колись Островський писав для Нікуліної, а зараз доля артиста залежить від режисера.
Я не знаю, на скільки він знайшов у цьому житті мене? Але я його знайшов! Приблизно 25 років тому я був присутній, коли цей, ще не заслужений артист вводив у спектакль в умовах застільного періоду, народну артистку України Валентину Володимирівну Бойко. Я подивився тоді, як артисти займаються виконанням режисерської справи. Вони говорили, начебто вживаючи слова «завдання» і «надзадачі», але це була якась така, зовсім тарабарська мова, але дивно зрозуміла. Це було в прекрасному змісті булгаковської справи, коли Коровин сказав: «Відкриємо дамський магазинчик», - і затараторив французькою. Там із присутніх ніхто французької не знав, але всі його прекрасно розуміли. От ця репетиція мені нагадала щось подібне. Я подумав, яка в нас гарна професія, дивно проста. І я позаздрив тому, як виконував обов'язки режисера Микола Бондаревський.
І от у 2006 я зустрів цього артиста, який прийшов знову в театр після тривалої перерви. Ми з ним попрощалися в 1994 році. Я тоді ставив «Цілуй мене, Кет!», він був призначений у мене на роль Петруччио і раптом пішов у філармонію... Я дотепер його не запитував: чому він пішов? Може тому, що я прийшов?
І тільки в 2007 році я з ним зробив спектакль «Дами й гусари». Було два виконавці на цю роль, я не буду говорити, про те, що той другий артист, не те, щоб гірше, ні, не те, щоб менш яскраво... Але Бондаревский дивиться не просто відкритими очами, він ще й має таку наївність у свої 59 років, ще й дивитися з відкритим ротом. Інший артист може сказати: «Ваш показ, Борис Леонідовичу, ну просто геніальний, і відразу повернутися й сказати: «От дурень!» Мене вже цим не здивуєш. Але от цей не вдаваний, ці очі не брешуть. І все нутро його настільки податливе, коли йому щось подобається. Взагалі, ідеал роботи, це коли артистові подобається те, що пропонує режисер, а режисерові подобається те, що робить артист. Я зараз на репетиції кримовської п'єси, можу сказати, що в мене там є один-два актори, коли я дивлюся на них, завжди згадую Андрія Михайловича Лобанова. Він говорив парторгові Ермоловського театру: «Не можна приходити репетирувати роль Аскова в чеховській п'єсі з колуном за пазухою!» Так от Микола Бондаревский не з тих людей, які будуть уткнувшись у підлогу тупо вивчати малюнок у пилу. І явно не слухаючи, тому, що коли я дивлюся на згаданих вище артистів, я ж розумію, що вони не слухають! От Микола Бондаревский, він цю репетицію поглинає Йому цікаво. Він іде зараз першим номером, хоча грає другу, а може й третю роль по значимості. Він розуміє, що режисер викладається. Він запалюється. Він не сирий сірник…. От так він працює.
Микола Бондаревский, з тих людей, яких хочеться після репетиції запросити до себе в кабінет, випити з ним чаю, поговорити.
Одного разу коли була дуже вдала репетиція, і виконавець головної ролі підійшов до вікна й не міг стриматися від почуттів. Він плакав, і вся постановочна група дивилася на його спину, тому, що він не просто пройнявся почуттями свого героя, - він внутрішньо ридав, і з ним була істерика… І ось, коли ми з Миколою зайшли в кабінет після репетиції, і згадали про цю неадекватну реакцію актора, в Бондаревського на очах були сльози. Він вміє порадіти... Хоча це не дуже вдале слово, коли ми говоримо про сльози. Він вміє порадіти за свого колегу, якому щось вдалось. Такого я у своєму житті не бачив: сльози на очах актора, що розповідає про те, як вдало репетував його колега.
Йому є що розповісти, навидь про долю своїх близьких, кого він втратив. Оскільки це людина не долі, ні. Доля - у всіх, і біографія - в усіх. Він проходить шлях артиста - зухвало, у величезних витратах, він витрачається, він не мимрить, він працює, він живе, але головне, що він витрачається. Він дивно просто вміє реагувати, з ним не потрібно говорити багато, йому не потрібно вбивати, втолковувати. Я став менше показувати йому, а от два-три речення. «Коля зрозуміло?» - і коли він говорить: «Так!» це значить «так!» У нашій роботі потрібна довірливість! От людина сказала: «Так, зрозумів», - і вона не бреше. Тому, що друга людина може сказати: «Так, спасибі, Борисе Леонідовичу, я зрозумів, спасибі вам велике!» - і нічого на справді не зрозуміти. От це страшно в нашій роботі. В Бондаревського є і висока порядність, і чесність, він з таких людей, які не обдурять.
Олег Куваєв в «Території», у своєму романі про людей Чукотки називав це: «Ступінь надійності» Надійність... В Бондаревському закладений великий ступінь надійності. От я б з ним зміг зробити Ліра, у парі звичайно... От він би міг зіграти Ліра, таким, який він мені бачиться. Ми б з ним не мудрували про Ліра, що у виконанні Костянтина Аркадійовича Райкіна двічі знімає штани, оголюючи... От він Лір, що мучить, агонізуючи, Лір розпачливий і зневірений, Лір, що не розуміє, що він схожий іноді просто на блазня. Я б взагалі зробив змагання між Ліром і блазнем по блазнівській частині, не тому, що вижив з розуму дідок, а тому, що одурів від влади, такий Борис Єльцин, що диригує оркестром.
Ось який артист Микола Бондаревский у роботі. Я дивлюся на нього ще і як на людину, що представляє сьогодні основу трупи. Цей ступінь надійності. Так, це Олег Куваев зовсім геніально сказав. Коли я говорю: «Коля, треба ввестися в якусь роль, у якийсь спектакль, постарайся це зробити, ну зрозуміло, що якісно, але постарайся зробити в ритмі маршу. І він говорить: «Добре». І це «добре» звучить для мене не як прислівник, безособове дієслово, це значить, що Коля буде працювати дома! Те, чого артисти сьогодні практично не просто не роблять, вони вже забули, що це таке. Вони не винуваті. Коли я говорю їм: «Почитайте уважно «Чайку», як Аркадін говорить: «Эх, добродії, добре в себе сидіти в номері й учити роль. Цікаво!»
А хто у нас вдома вчить роль, крім Ступки? Крім Роговцевої?
І ще це той артист, якого не здивуєш пропозиціями. От запропонуй йому завтра на скрипці почати грати, він буде вчитися грати на скрипці. Його не здивуєш, він розуміє, що це треба! Треба йому для ролі. Не знаю на скільки це придасться йому в житті, навряд чи він Ойстрахом стане, але це потрібно для ролі й він буде це робити, тому, що в нього є віра в режисера. А це дуже потрібна якість для актора - віра в режисера. Чому в нас так багато колективної творчості при недосвідченому режисері. Тому, що в нього не вірить ніхто. Артисти дуже швидко розкушують режисера.
-А які ролі в його виконанні ви бачили?
-Я запам'ятав його «Севастопольський вальс», пам'ятається «Бахчисарайський фонтан» Элімдара Караманова. Де він досить цікаво грав Гірея. За задумом директора я повинен був цю п'єсу ставити й Марко Григорович вів зі мною переговори. Потім в нас вийшов роман «Іронія долі» із продовженням, ставив інший режисер. У моєму розподілі Коля не фігурував. Фігурував дуже цікавий артист, він грав у п'єсі про матір Леніна, представника поліції, і раптом я побачив у ньому люблячого Гірея. Так іноді буває. Потім я побачив Миколу в ролі Гірея, і він мене переконав. От так я став думати, що не погано б із цим артистом зустрітися в роботі. Це був 1981 рік. Потім він грав ще в ряді українських п'єс, і в драмі. Він людина безумовно обдарована, тому, що він співак. Насамперед співак, а потім вже драматичний артист. Він грає драматичних героїв, але коли потрібно щось проспівати, - з ним не треба працювати, він уміє під час роботи над роллю зрозуміти тебе: як це потрібно співати? В «Дамах і гусарах» мені не доводилося його ламати, говорити, що вокал це чудово, але ми з тобою не у філармонії, і так далі... І навіть тут от у цій роботі сугубо драматичній, трагікомічній «Євангеліє від Івана» коли він – ветеринар - починає яку-небудь дурницю співати він розуміє, як це треба? Хоча навіть якщо я його попрошу щось станцювати, - він станцює це, як сільський ветеринар Петро Григорович.
Ніколи не почуєш від нього, що він втомився, хоча я бачу, що він втомлюється. Ніколи не почуєш від нього це наше дурне: «А чого це я повинен це робити?!!» Ні, ця людина розуміє, що потрібно спочатку спробувати раз 5-7-11, а потім вже сказати: «Борисе Леонідовичу, не виходить»...
Колись у програмці до «Одруження» я писав: «Зовсім інший Мартинов у третім тисячоріччі ставить «Одруження», а розмова йшла про Олександра Евфстафійовича Мартинова, артиста Маріїнського театру, роботу якого дивився Микола Васильович Гоголь і говорив: «От отут у вас добре виходить, а отут - не виходить». На що Олександр Евфстафійович відповідав: «Так, не виходить, Микола Васильович!» Мені здається, що Микола перш, ніж сказати: «Не виходить» заробляє право на цю фразу, тому, що він перед тим, як сказати її багато разів спробував і дуже довго подумав.
Приємно працювати з таким артистом, з цим артистом хочеться працювати. Заради такого артиста хочеться викладатися. Коли ти бачиш таку людини в роботі, ти завжди вважаєш себе трошки винуватим, що ти йому не все можеш дати, бо він може взяти більше, а в тебе більше немає. Тобі соромно стає за себе.
-У яких ролях ви його бачите у майбутньому?
-Я ж сказав, що в Лірі!
-А ще?
-А навіщо ще? Я от зіграв Гамлета, і мені на все життя вистачило. Все інше в порівнянні з Ліром навіть не Генка Безсмертний, яким Коля дебютував в «Севастопольському вальсі». Старшина - добре, а Лір - краще! Эх, якби...
-А що, ні? Ця вистава дорога?
-Ні, не в цьому справа! Відразу почнуть говорити: «Перекладаєте на українську мову!» Чому Ступка повинен грати на українській, а Бондаревський в українському театрі на російській?
-Але ж це Шекспір?
-Ну, і що? Дурней-те багато найдеться... Коли Крим бачив Ліра?
-Ніколи...
-Я на секунду похвастаюся. От, якби я в 1978 році не поставив «Гамлета», хто б його в Криму побачив? За останні 30 років «Гамлета» ніхто в Криму не поставив. Добре Смоленськ в 80-х роках приїжджав, і все! Скінчилося! Ось Рома Віктюк зі своїми «Служницями», зі своєю «Эдит Пиаф» буде по три рази бувати в Криму, а Гамлета сьогоднішній парубок, студент - не побачить! Виросло ціле покоління, яке не бачило Гамлета...Це страшно...
(І зовсім іншим тоном) А, нічого не страшно! Чим більше людина живе на світі, тим більше розуміє, що нічого не страшно. Навіщо цей Гамлет, цей Лір? От Гриша Лепс, - це - так! Давай Гришу! Гришу давай! Іди звідси Лір! Лір - набрид! Гриша, давай, вижени Ліра з підмостків!