Прокинься десь, серед шляхів, у точці співу, між
хатин світанків двох, що в’януть й не розквітли ще -
прокинься у веселках їхніх змій, та сяйва жовтого -
у хмарах із води, що як стовпи крокують в небо… й вище…
Ми, як торішній сніг – не відтворити знов,
І хто відкличе з чотирьох стихій назад, на коло,
дурнії форми, й мову, що зійшла, агов,
ні на що, й геть пішла… крізь камінь та вогонь…
в повітря кровожерність та моря підземні, в темність,
де тільки риб пісні, де зріють зливи, щоб повстати знов
над поневіченням землі – де ті хати, іще з кори,
дороги босоніж із часом безкінечним щоб ковтати…
***
Sergio Che «водяное колесо»
http://www.stihi.ru/2007/06/05-1119
проснись в глухом пути, в звучащей точке меж
двух вянущих уже , еще не расцветавших
домов зари - смотреть на радуги из змей,
свет желтый, водяной из туч многоэтажных.
мы словно грязный снег. нас проще сделать вновь,
чем вызволять из четырех стихий обратно
дурные формы, речь, ушедшую давно
сквозь камень и огонь, и воздух кровожадный
в подземные моря, где тьма да песни рыб,
где зреют облака, чтобы стоять над бледной,
исчерканной землей - с домами из коры,
босыми тропами и временем бесследным.