Вистава Кримського Академічного Українського театру драми та музичної комедії.
"Жінки - здатні на все! Чоловіки - на все інше..."
Режисер і виконавець ролі Распятова Борис Мартинов.
Поліна – Лілія Шілова.
Натуся – Юлія Катуліна.
Роль Олімпіади в цій виставі виконує Таїсія Олександрівна Віговська.
Дія вистави розгортається в квартирі сімейного подружжя режисера Распятова і актриси Аметистової.
На початку вистави Олімпіада з Распятовим з'являються із задніх дверей глядацького залу. Вона в шубі, з розпущеним чорним хвилястим волоссям, з кипою квітів у руках. Вона, йде легкою невтримною ходою, майже летить і заворожує зал. Леді-вамп! Справжня леді з аристократичним обличчям. Їй, як нікому іншому, підвластна ця роль жінки з вищого світу, бо актриса, яку ми бачимо, насправді видатна особистість. Вона закінчила консерваторію, потім працювала в театрах і філармоніях багатьох міст Радянського Союзу, і ось вона на сцені Кримського Академічного...
Олімпіада - мілліонерша, вона дає Распятову грошей на виставу. Його давня мрія здійснюється. Але Олімпіада кохає Распятова і хоче придбати його за мілліон доларів. Сюжет комічний, але в ці часи - все можливо придбати, лише були б гроші...
Висміяти прагматичне, цинічне відношення до людей - це було першою метою драматурга Надії Птушкіної, яка написала цю п'єсу у 1998 році, й назвала "Плачу вперед". Другою метою було показати силу театру, його могутність. Показати самовідданість людей театру.
Колись, ще в дитинстві, Олімпіада подивилась фільм Распятова й закохалась в нього і в його режисера. Закохалась назавжди, на все життя! Вона йшла до Распятова крізь вогонь, воду та мідні труби, і ось, вона з ним поруч, на цьому дивані. Він тягне на себе ковдру і будить її. Вона дивиться на себе в дзеркальце, приводить обличчя до ладу, підмальовує губи, і сама дивиться своїй вроді. Вона звертається до Бога з єдиним проханням: "Допоможі!" і не почувши відповіді, шепоче: „Ну, хоч підстрахуй!” Вона нахиляється над Распятовим, її волосся спадає на його обличчя, і він кривиться, крехтить уві сні, як маленька дитина, і кличе: „Поліна!” Ліпа ж гіпнотизує ніжно, тихенько: „Ліпа, Ліпуша, Ліпочка, Олімпіадо”.
У неї немає вибору. Це її остання спроба заволодіти своїм коханим. Він прокидається, дивиться на неї, нічого не розумія, і каже: „Ви? Який сюрприз! Доброго ранку”, а вона відповідає: „Добрий вечір!” І починає співати стару добру пісеньку:
„Добрый вечер, а что это значит?
Значит день был по-доброму начат.
Значит день был по-доброму прожит.
Он умножит счастливые дни”.
Вона грає щасливу жінку. Він дивиться на неї так ще й нічого не розуміючи, а вона натякає йому, що у них щось було тієї ночі. Потім різко підіймається на ліжку у своєму еротичному вбранні: рожевому корсеті з чорним мереживом, у сітчаних панчохах зі стрілками, ніби потягуясь, підіймає руками своє довге чорне волосся і воно спадає на її смугле, чарівне тіло... Вона підіймається - у повний зріст, та так, що й Распятов вскакує від непередбачуваності. Він потрапляє в її пастки, починає вірити їй й кричить: „Кошмар! Який жах!” Він соромиться, вибачається, каже що йому зовсім не можна пити, але ж вона не дорікає йому, вона – дякує!!! Вона інтригує його, кажучи, що „третій” і „п’ятий” у нього були - особливими, просто чудовими...
Вони розмовляють про його перший фільм, з якого почалось її кохання ще тридцять років тому! Вона дивилась його 366 разів, кожен день у тому високосному році! Вона кохає Распятова! Кохає так сильно, і так довго, що втомилась від цього кохання, і тому пропонує йому одружитись з нею, кажучи, що чула, що ніяка любов ще не вижила в шлюбі. Вона благає його одружитись з нею, хоча б на рік - за мільйон доларів.
Але ж вона зацікавлює його не грошима, а розповіддю про своє кохання, про те непомірне щастя, яке він вміє доставляти жінкам, і він хоче спам’ятати хоч щось. Він запитує, і вона: розповідає, показує, змушує його повторювати те, що він, начебто, говорив, що робив цієї ночі... Він відчуває її любов і зовсім шаліє, це все здається йому сном. Він грає з нею, виконуя все, що вона каже. Вони бавляться так: рича, цілуясь, катаясь в обіймах по підлозі, доки не входить Поліна.
Олімпіада ж не марнує даремно часу, щоб позбутись суперниці, вона дає їй сто тисяч доларів на придбання нової квартири. І Поліна погоджується. Вона ніколи не мала справжньої родини. Дочку виховувала бабуся, а вона грала, грала і грала... І тільки поява онуки розбудила в ній материнські почуття. Вона віддає Ліпі Распятова в заміну на тихі сімейні вечері під рожевим абажуром.
Але радіти Олімпіаді поки-що рано. Распятов виштовхує їх обох з квартири. Вони стоять на сходах напівголі, тремтять і кутаються в Ліпину шубу, вдягнувши по однієї руці в рукава. І спасає їх від неминучої загибелі від холоду – Натуся. Нова зірка, яка дебютувала у вчорашній виставі. Це – справжня кохана Распятова. Він вже все вирішив, він збирається піти з нею від сюди назавжди! Він готовий віддати за неї все, що завгодно, навіть - театр... Бо це – Любов! Справжня Любов!
Ось – головна суперниця. Юність – вона безперечна. Але Натуся прийшла не за для того, щоб увести Распятова, а для того, щоб попрощатись. Вона кохає другого, зовсім на трішечки більше, ніж Распятова.
Олімпіада дає і їй тисячу доларів, щоб бігла скоріше. Натуся біжить, а слідом і Поліна теж відмовляється від Распятова, кажучи, що завжди мріяла кинути його в скрутну годину. І він кричить у відчаї: „Беріть мене, Олімпіадо! Беріть, і дайте мені – театр!”
Їй знов можна радіти, але Натуся раптом – повертається, і Распятов знов врятований. Він називає Олімпіаду сатаною, яка прийшла купити у нього душу. Він знов готовий бігти з Натусею, але вона прийшла лише подивитись: „Як він тут без неї?” Вона дуже за нього хвилювалась...
Олімпіада дає їй ще дві тисячі і пропонує Распятову підписати контракт зараз же, щоб не було відступного. У неї вже все готово, всі папери надруковані, треба лише поставити підпис. І тільки він бере в руки її паркер з золотим пером, як гримить грім, сяє блискавка, гасне світло. Олімпіада, ходить по сцені, як Мефістофель – вся в чорному, в яскравім, мерцаючим світлі. Вона підіймає над ним руки, начебто ворожа, силою волі примушуя його поставити цей підпис. І знов гримить грім, і в третє блищіть блискавка. І тепер вже Поліні треба рятувати Распятова, бо вона відчуває, що він потрапив у щось страшне.
Раптом, дзвонять у двері, і втретє входить Натуся. Поліна просить її скоріше окропити Ліпу святою водою. Натуся хлюпає на Ліпу з пляшки, і та верещіть від болю, як скаженая. Їй щіпить очі, бо ця рідина оказалась засобом від тарганів. Вона хрипить, кашляє, крутиться на місці, як відьма, яка хоче обернутись в когось. Але тільки трохи отямившись, вона запитує у Натусі: „Скільки?!!” Вона зрозуміла, що тій знов потрібні гроші. На цей раз - лише долар. Отримавши його, вона знов біжить звідси щаслива!
Михайло починає прозрівати, він вибачається перед Поліною. Вона ж каже, що йде з театру назавжди. Распятов молить її, стоячи на колінах, - не йти; він плаче, він просить не покидати його, не кидати театр; він каже, що без театру вона – загине! І Поліна запитує: „Що за тайна у театрі? Що за магія?” Вона розповідає про якусь придуману бабьонку, яка стає для актриси важливіше за всіх на світі. Розповідає так, що Ліпа починає збирати свої речі, вдягає шубу і каже: „Я хотіла увести, відвоювати, викупити чоловіка у двох жінок. Це мені було під силу! Але театр, він майже реліктовий птах, простирає над вами крила. Чи хоче заклювати, чи захистити? А може все одразу? Я не знаю, як перемогти цього птаха. Я - програла...”
Поліна хоче втішити її, називає її самою великою мрійницею на світі, яка за ніч з коханим, заплатила мільйон! Але Ліпа каже, що не було цієї ночі, у Распятова був просто припадок подружньої вірності! Вона заплатила вперед, але не отримала навіть і сніданка у ліжко...
І вона починає свій монолог. Довгу, тридцятирічну історію своєї любові. Вона закохалась у Распятова ще дівчинкою, коли побачила його фільм „Лети, Ікар, лети!” Тоді вона захотіла приблизитись до нього, як можна ближче; почала займатись у художній самодіяльності; кожен день бігала на його вистави; вчилась співати, грати на сцені, фехтувати... За ці роки вона пройшла всі кола пекла і раю: була осудженою і була у гаремі африканського принца; отримувала освіту у найкращих університетах світу і була дружинами академіка і американського мільярдера; була меценаткою і сестрою милосердія . Вона об’їхала весь світ, щоб наблизитись до нього, спробувала все, але він завжди був з кимось, завжди був недосяжним. І тоді вона наважилась спробувати купити його. Але й це – даремно...
Знов відчиняються двері, знов входить Натуся з пляшкою шампанського. Вона знов любить Распятова, бо її коханий – керуючий банком - вигнав її назавжди.
Михайло починає відкривати цю пляшку, раптом завмирає і кричить: „Поліна! Я гину! Рятуй мене!” Він зривається з місця і біжить.
Вистава закінчується круговертю. Дві жінки біжать за третєй, яка женеться за чоловіком, який тікає від неї, як від чуми...
Після прем’єри на сходах біля театру я зустріла виконавицю ролі Олімпіади - Таїсію Олександрівну Віговську. Вона вийшла з дверей така ж збуджена, як і з’явилась на цій виставі, в тій же шубі, з квітами, поруч з режисером, який теж був в тім же пальто, у якому грав свого героя. І перший висновок, який я тоді зробила, чомусь був таким: актори в цьому театрі змушені грати в своїх власних речах... Це було у 2003 році.
А зараз я знаю про цей театр, майже все.
Я звертаюсь до Таісії Олександрівни із проханням розповісти про цю колишню виставу, про її роботу над роллю Олімпіади, і взагалі про її творче життя. І вона люб'язно згоджується, запрошуя мене до себе. Я сиджу в її маленькій кімнаті, розглядаю фотографії, запитую і слухаю її відповіді, а голос в неї, дійсно, не звичний, красивий, насичений, як кажуть спеціалісти "мєццо-сопрано". Вона пригощає мене зеленим чаєм і каже:
- Я приїхала в Сімферополь у 2003 році, і це була моя перша роль у цьому театрі.
Що таке: новий театр? Це завжди: нові люди, нові вистави й нові правила. Акторам дуже важко міняти трупи, але тут я зустріла людей, які відразу ж зробили все, щоб я не почувала себе самотньою.
- Чому ви опинились в нашому місці?
- Одного разу на репетиції партнер не втримав мене, я впала і вибила диск у позвонковому стовбурі. Довго хворіла і лікарі запропонували мені переїхати в Крим. Я взагалі багато мандрувала. Мої батьки часто переїздили. Де я тільки жила? Навіть у Казахстані. Я пам’ятаю, як збирала хлопок у дитинстві.
- А коли ви вперше вийшли на сцену?
- Ще в четвертому класі школи я була солісткою хору і ми багато виступали, їздили з концертами по різним місцям. У мене був дуже сильний голос, я брала найвищі ноточки, а в чотирнадцять він чомусь смутував до меццо-сопрано...
- Ви навчались в Ленінградській Консерваторії?
- Так. Викладачем у мене була професор Грідчина. Надзвичайно талановита людина.
- Я знаю, що композитори не дуже багато пишуть для меццо-сопрано. Що тоді було у вашому репертуарі?
- Я співала партію Кармен Бізе, арію Амнеріс із „Аїди”, Далілу Сен-Санса.
- А де ви працювали потім?
- В Гродно, в Карелії, в Петрозаводську. Деякий час була солісткою в ансамблі „Таврія”.
- Які ролі з вашого репертуару вам більш дорогі?
- Марта у „Не боюсь Вірджинії Вулф” Олбі, Аманда у „Скляному звіринці”, Юніс у „Трамваї бажань” Уільямса, Женька Сундукова у виставі „З Новим Роком” Вофоломєєва, Марія Магдалена у „Вечорі Ісуса...” Гарольда Бодикіна, Марта у „Дівішнику” Лори Каннінгєм, Дендальська у „Дамах і гусарах”, Медея Еврипіда. У виставі „Підступність і любов” я грала леді Мілорд і співала у супроводі клавесину арію „Пьєтта сеньйоре”, у „Гамлеті” грала артистку в сцені мишоловки, а у виставі „Людина з зірки” Вітмінгера - грала сім різних жінок.
- Коли ви вперше познайомились з п’єсою „Плачу вперед”?
- Ще у Кривому Розі у 2001 році я репетувала Поліну. Ця роль найбільш яскрава, вона цікавіша, ніж роль Олімпіади, в ній актрисі можна повністю розкритись, показати всі свої можливості. По-перше три зовсім різних характерних монолога, по-друге спів, танець, декламування, і нарешті Поліна перемагає в цім трьобої. Роль же Олімпіади драматургом не виписана в досконалості. Вона у неї залишилась просто „торбою з грошима”, але ж по суті вони з Поліною повинні бути суперницями. Распятов ніколи б не продався за гроші, йому потрібна особистість. І Олімпіада була нею, і Поліна відчула це і злякалась, не на шутку заревнувала. Птушкіна ж не дала можливості позмагатись цім жінкам, від чого п’єса, м’яко кажучи, не виграла.
- Що було трудніше всього в цій роботі?
- Роздітись. До самої здачі я репетувала в халаті... Это должно было быть одновременно и искушением, и целомудренной наготой. Режиссёр – эстет. Он никогда не допускал пошлости в своих спектаклях, равно, как и не скрывал того, что всегда присутствует в помыслах каждого человека – его сексуальность. У Мартынова никогда не было такого, чтобы актриса выглядела не красивой. У него даже уродство было симпатичным. Поэтому каждая сцена выстраивалась так, чтобы показать красоту женского тела
- Від чого взагалі залежить успіх вистави?
- Від почуття кожного з акторів. Від вміння залишати всі свої негаразди поза сценою. Від вміння абстрагуватись від зовнішнього і внутрішнього, що могло б заважати грі. Багато від чого. Від відношення адміністрації: до акторів, до вистави, до глядача, до репертуару свого театра. А головне, від вміння працювати кожного робітника у цьому театрі.
- Я пам’ятаю оплески на цій виставі. Чоловіки разом скандували: „Браво!” А вистава пройшла декілька разів і її зняли з репертуару. Чому перестали її грати?
- У театрі були два состави, яки грали цю п’єсу. Один був з акторами цього театра, другий – з запрошеними акторами. У другого - виходило краще... А хто ж це непотребство дозволить?..
- Як складались у вас відносини з режисером?
- Я була запрошеною актрисою, а головна робота у нього йшла з актрисами цього театру. На мене вже не вистачало ні сил, ні часу. Тем більш, що ми до того багато працювали разом, і я знала його вимоги до виконавців. Мені не важко було розуміти його й виконувати все, що потрібно. Тому й йому не приходилось витрачатись на мене.
- А що б ви хотіли зіграти в майбутньому?
- Клару Цеханасян у „Візиті старої дами” Дюррінматта і Саціані у „Контессі” Моріса Дрюона. Але ж це – тільки мрії. У театрі немає акторів для цих вистав.