НА ЗБОРАХ ЛІТ’ОБЄДНАННЯ
Анатолію Антоновичу Кібірєву,
прекрасному другові –
поету, педагогу, співаку
Нас Микола Рибалко єднав.
(Бережи, милий Боже, цю душу!)
Тільки правду сказати я мушу,
Бо, здається, дістав таких прав.
Ми були у братерстві однім.
(Не вважаймо облуду за драму!)
Всі ходили туди як до храму,
То для нас був Поезії Дім.
Добре бачили – хто є і що!
Нас Учитель умів розсудити.
Та надумав нас в горі лишити,
Тільки, жаль, ми не знаєм за що?
І не стало його назавжди,
Дім поезії був наче пустка...
Він мені став як ситому кістка!
І я більше туди не ходив.
Всі пробились і стали людьми,
Вже у нас є давно свої книги.
Промінь сонця, як признак відлиги,
Нам сія після злої зими.
Мені свідком – і серце, і небо, –
Що вагоме я виніс звідтіль:
Це незгасний за Вчителя біль,
І повагу, колего, до тебе!