Вечірнє марення
Чим посміхнеться до мене майбутнє – трофеями?
Стиглих жінок оберемки в постелі моїй.
Кожну із них годував я що дня орхідеями:
кращої паші на стоптаних клумбах надій
просто не було. А кавовий настрій чорніє
В кратері пам’яті куриться привид думок.
Мозок розвернеться – він бо постійно жевріє
вірою в себе – і тіні, прискоривши крок,
вийдуть із нього, розсядуться в кріслах, глузливо
кривлячи писки до сірої маси людей.
День відвернеться від мене і навіть „на пиво”
не набереться на небі зірок. Саме цей
вечір і був доконало відтворений фарбами
панною в чорному.
Не роздягнувшись – вона
вміла шукати мій пульс, затикаючи пальцями
ніздрі минулого. Там, на мольберті вікна
виросли гори, помічені мною в не знати
у кого позиченій книжці. Майбутнє моє
перетворилось в уміння спокійного прощати
ту, що нажаль з мого серця світанки не п’є.