Жив та був малий Апостроф.
У житті йому непросто.
Потребує порятунку,
Бо не має він притулку.
Де, скажіть, малюк живе?
В Алфавіті? Ні! Ніде!
Попросився він до Ком.
«А ти з Реченням знайом? —
В нього Коми запитали,
Та услід іще додали, —
Вирости із пелюшок!»
Став проситись до Дужок:
«Ніде, хлопці, справді, жити,
У сім’ю свою візьмите.»
А йому Дужки-брати:
«Будеш зайвим, друже, ти!»
Попросився до Лапок.
«А який нам з тебе толк?»
«Ви візьміть мене, Лапки!
Ми ж так схожі, як брати!»
«Особливі ми! Для назв!
Геть іди скоріш від нас!»
Так Лапки його прогнали,
Ще й наздогін реготали.
Попросився до Тире.
Й те до себе не бере.
«Ну, на що, малий, ти здатний?
Ти до Речень непридатний!»
Тихо плакало маля:
«Може не потрібен я?
В багатьох словах стою
Перед Ї, Є, Я та Ю.
Поміж буков я в словах.
А де дім? Житло де? Дах?»
«От дурна ти голова, —
Так Тире відповіда, —
Де працюєш, там й живи!»
«Мабуть Ви, Тире, праві...
А чому, ніхто не знає,
Місця вільного немає
Для Апострофа в Абетці.
І жалю не мають в серці.
Українська мова-ненька
Ніжна, лагідна, рідненька
Кожній букві місце є.
Для усіх, окрім мене!
Букви вголос називають,
І м’який знак пригадають.
Я ж чекаю, та дарма!
Не назвуть, немов нема.
Що із того, що малий?
Я ж мовчу, як знак м’який.
Я ж такий, як букви, — знак!
То чому ж зі мною так?
Буквам я усім рідня...
Може непотрібен я?
Підкажіть, дорослі й діти,
Де Апострофові жити.»
І Апостроф за хвилину
Розпитав про все людину.
А людина малюку
Відповідь дала таку:
«Не журись, малюче, так.
Просто ти — друкарський знак.
Мусиш бути у словах —
Вим’я, м’ясо і реп’ях,
М’яз, прислів’я, м’яч, під’їзд,
В’юн, м’якуш, бар’єр та з’їзд,
Кип’яток, п’ятак, ім’я.
Ось вона — твоя сім’я.
То й живи у тих словах.
Кожне слово — дім твій, дах.»