. to Мансур
Ту ніжну зливу почуттів розталих,
Чи не забудеш, коли вже не стане
Ні нас удвох, ні мене воднині
На узбережжі твого Криму?
А серце рветься...
Я би половину його
Залишила тобі.
Але не можна - то би був кінець.
Одне спасіння - вміння забувати -
Коли береш і кидаеш за грати
Свою любов. А ключ - у море. Все...
Лишайся там, із морем і дощем.
Без снігу взимку, і без мене завше.
Твою любов, так болісно пізнавши,
Храню на долі, наче у руці.
В теплі - як у оранжереї,
Незнаючи навіщо з неї
І що зросте...
Там, в самому кінці, коротких днів,
На темному пероні,
Тобі казала, певно, щось не те,
Не так... І певно головне -
Я не сказала, бо думки втікали,
Як корабельні пацюки - я йшла на дно.
І я злітала в небо одночасно,
Коли любов, бездомна і нещасна
Текла, як кров, по венах. Все одно
Що я казала... Тільки не забудь -
Холодний вітер нашего заливу...
Я обіймаю поглядом тебе,
І серце каже - "ні, це не мине..."
І я лишаю серця половину....