* * *
В якомусь дивному я сні
Тебе побачив незнайомець.
Ти брів вперед у повній тьмі
В очах горіли сотні сонець.
Хотів спинити, запитать:
“Чом не даруєш світло людям”?
Та уст мовчазная печать,
І усмішка: “Невже ти дурень”?
Дивлюсь пильніше...
Ба, це ж я,
таланти в землю зариваю
І в глибину душі,
Я Боже слово замикаю.
Проснувся. Став шукать ключі,
Щоб душу свою відімкнути,
Тепер вже я не сплю в ночі,
Бо мушу, я талант вернути.
І Боже слово у вірші
Я все вплітаю,
Люди нате!
Та видно нікому давати,
Ніхто не хоче, не бере.
І знов іду я в повній тьмі
В очах горять ті ж сотні сонець,
Тепер насправді, а не в сні
Такий знайомий незнайомець.