На вічну згадку про мого друга та вчителя,
видатного українця і поета
Станіслава Россоху
(1943-2003).
…Є вершники синi,
Вони серед ночi
Нестраченi – скачуть.
А в матерi сивi
Й заплаканi очi –
Свiтання не бачуть.
Та сiють краплини
Солоним намистом:
То ж так повелося,
Що з кровi калина,
Зі сліз – то любисток,
А з поту – колосся.
Я, ненько, з тобою!
За скронь твоiх iній
Ще й лезами блиснуть
Проросли журбою
По всiй Українi
Калина й любисток.
Журитись не треба.
Дивись, вже світає,
Ще вродиться й колос!
Та осiнь iз неба,
Мов яструб, злiтає
I знижує кола.
Та ми ще у силi,
Бо – дивляться очi,
Бо – серденька плачуть,
Бо – вершники синi
Крiзь темряву ночi
НЕСТРАЧЕНI – скачуть!
Серпень 1974. Москва.