Ой, крилами пружно тріпоче
Та птаха, що лине у вирій -
Тебе як забути я хочу,
То серце печалиться, квилить...
А птаха стривожено квилить,
Тікаючи в край полуденний,
Бо тугу силкується вилить
У прірву, у холод скаженний.
Які ж нині стали ми, люди!
Немов би з країв із холодних,
Втікаємо ми звідусюди,
Бо в душах вже - надлишок льоду...