З небосхилу вівчар доглядає зелені отари дерев
А на сході крізь марево стиха жевріє очисько
Нас зустрінуть брилатий підтоптаний дід і вусатий котисько
Що, розлігшись на лаві, дрімає немов пересичений лев
І тоді пробираючись крізь чагарі сновидіння нас знайдуть слова
І важкими перлинами сяючи стануть рядком на папері
І відкриють замріяні очі. Перед ними розчиняться двері.
І зупиниться час. І нестримне бажання позбавить цнотливості пері.
І, чекаючи, ляже вона
Як лягає в рівненький валок під косою перестигла духм’яна трава
/ 19 червня 2002/