Невже, кохана, назавжди сплюндровано,
Мов рідну землю, щирості стежки?
...Дивлюсь на місяць - той, що вабив зачаровано,
Коли ми йшли до щастя навпрошки...
Живу тепер прив"ялою билиною.
Та цур мені! Навіщо я про те?
Живу, як всі. Зі світу вже не згину я,
Це так. А далі що?.. Пусте...
Невже ж то гріх - завжди, щоденно плакати,
Обличчя приховавши від усіх,
Шукаючи в домівці закути,
Щоб уявити твій щасливий сміх;
І по містах далеких, запилюжених,
Блукаючи, страждати без кінця,
Шукати в днях - шалених і напружених -
Твоїх очей осяйні озерця?
Кохана. Рідна. Доле неприборкана!
Візьми мене в свої чудні світи...
Чи поверни кохання недоторкане -
Чи в небуття навіки відпусти!